Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Хлопці, це Іван Карпович Підіпригора! Той самий, що «Зірку Сходу» знайшов, викрив подробного Шерлока Гольмца, а також спіймав польських грабіжників банків!

Ох тут збіглися всі! Руки тиснуть, повагу висловлюють, а ще потім один тицяє якийсь журнал.

– Іване Карповичу, підпишіть, будь ласка! – просить, і тут зразу інші почали журнали діставати. Називається журнал «На суходолі та на морі». Відкривають його, а там з самого початку мій портрет, підписаний «Пінкертон з берегів Сули». А поруч текст із назвою «Дивовижне викрадення „Зірки Сходу“ та загадковий гість із Англії»! Читаю, а там про події в Сумах! І наче від мого імені все розповідається! Як так?

– Підписуйте, підписуйте! – просять мене. Я перегорнув з десяток сторінок, коли бачу – наприкінці розповіді підпис: Климентій Маєвський, граф. Ну, граф! Аж руки в мене в кулаки стиснулися, так я розлютився. Бо ж віддав графу записки для літературної переробки, а він без мого відома до журналу їх надіслав! Ну, Климентій Євграфович! Ну, я вам влаштую! Аж трусити мене почало спересердя. Підписав усі журнали, які були, бачу, щось шепочуть поліцейські.

– Іване Карповичу, маємо честь вас запросити на невеличкий бенкет у трактир «Золота вівця», де я і мої колеги хочуть вшанувати вас як видатного сищика сучасності! – каже мені Воронько.

І так усі на мене дивляться, що ніяк відмовити не можна. Але ж мені додому хочеться. До Моніки, а потім ще з графом побалакати. Стосовно вчинку його ганебного, який став ось такою несподіванкою.

– Дуже вдячний за це запрошення, але вимушений просити вас перенести урочистості. Бо розслідую дуже важливу справу і не можу відволіктися.

– Справу! Ви що? Яку? – обступили знов мене.

– Не можу сказати, бо пообіцяв тримати в таємниці. Але дозвольте мені забрати пана пристава для важливої розмови.

Узяв Воронька під лікоть, і вийшли ми. Сіли у трактирі неподалік, замовили чаю.

– Що за справа? Знову діаманти? Зухвале пограбування? Загадкове вбивство? Що? – гарячкує з цікавості Воронько. І розумна ж людина, а ото подивишся на нього – наче гімназист якийсь, що книжок начитався! Що з людьми робиться?

– Заспокойся. І послухай уважно. Справа важлива.

І все розповів Вороньку про зникнення бідолашної Ганнусі Купрієнкової. Об’яву показав, лист її останній, який наче з Варшави, а надісланий із Кременця.

– Що думаєш про це, Микито? – питаю.

– А що тут думати, ясно все як день, – кривиться він, помітно розчарований.

– І що ж ясно?

– А те, що заманили бідну дівчину і продали.

– Куди? – дивуюся я, бо ж зараз усе ж не кріпосні часи, щоб людей можна було продавати.

– До борделю, Іване Карповичу, до борделю.

– Вона не така, щоб у борделі працювати!

– А там хоч така, а хоч сяка, все одно примусять.

– Вона б утекла.

– Куди вона втече, в чужій країні, без документів та грошей?

– Як у чужій країні? – дивуюся я.

– А так. Продають їх за кордон, щоб важче знайти було. Звідки, думаєте, в наших борделях іноземок багато? Пам’ятаєте, у Розочки Шпільман і французки, і чешки, і німкені, і польки. Як вони до Києва потрапили? Так само! Викрали їх і продали сюди. А наших туди.

– Та що ти таке кажеш, Микито? Що це, худоба, щоб ось так продавати? Люди ж!

– Ні, Іване Карповичу, худоба. Тільки куди вигідніша. Великі гроші на цій худобі робляться!

– Та ну ти що? Як?

– А так, Іване Карповичу. Це ж цілий механізм! На вокзалах та ринках спеціально навчені люди стоять, видивляються приїжджих дівчат. Їх одразу видно по розгубленості, бо ж приїхали вперше в житті до Києва, за кращою долею. Ото до них підходять і починають розмовляти. Знають, що сказати, обіцяють хорошу роботу, добру платню. Чаєм напоять, добре слово скажуть, порадою наче допоможуть. На більшість одразу це діє, і вірять дівчата шахраям, ідуть за ними. Дехто відмовляється, бо ж батьки казали чужим не вірити. З такими далі працюють. Зазвичай крадуть гроші, які батьки для початку дали. І ото залишається дівчина сама та без грошей, у чужому місті немає куди їй подітися. Тут її й беруть. Роботу обіцяють за освітою. Комусь покоївкою, а комусь і гувернанткою, багато грошви обіцяють, голови задурюють і ось уже везуть до кордону. Мовляв, робота саме там. Частіше за все до Одеси чи на захід, у Кременець чи Варшаву, або на північ, до Ревеля. Там таємно переводять через кордон, паспорти забирають і виставляють на торг у таємних місцях. Покупці вже чекають. Вибирають собі живий товар. Як ото коней на ярмарку. Ходять між дівчатами, дивляться, у рота заглядають, зуби перевіряють, тіло мацають, чи таке, як треба.