Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Чому ти відпустив її саму? – питаю я гнівно, але потім згадую, що й сам відпустив її. Вона ж запрошувала поїхати з нею, мабуть, сподівалася на мою допомогу, а я злякався. Як останній покидьок відправив її під кулі, а сам утік, сховався на хуторі. Який довго здавався мені раєм, а тепер став пеклом, через згадки про неї. Я зрадив Ізабеллу, то яке маю право висловлювати претензії цьому офіцерові?

Він опускає голову, щось каже жінці. Аж здригається, на його очах з’являються сльози.

– Ізабелла не схотіла мене вплутувати у цю історію. Казала, що піде мститися за тиждень, а мене попросила просто доглянути за дитиною. Я підготував зброю, чекав, а потім дізнався, що вона пішла сама і вбила тих, кого хотіла. Одяглася селянкою, зайшла до палаццо, який колись належав її батькам, і вбила там Верґу та його охоронців, що якраз обідали. Розстріляла з двох револьверів. Бандити не чекали небезпеки від жінки й підпустили її. Вона вбила і втекла, переодяглася у хлопця, сховалася в невеличкому готелі у центрі міста. Її б не знайшли, однак візник, що віз її до готелю, побачив пасмо розкішного жіночого волосся, що вибилося з-під капелюха. Запідозрив, а коли люди Верґи почали шукати жінку-вбивцю, той візник навів на готель. Ізабелла відстрілювалася, спробувала втекти, але її вбили. Потім мені прийшов лист від неї. Лист, який я не мав отримати, якби вона була жива. У листі були квитки на пароплав до Одеси і гроші. Ізабелла просила відвезти вам Моніку. І я зробив це.

Останні слова офіцер говорить важко, кривиться, а ось уже плаче. В мене теж сльози на очах. Квитки на пароплав до Одеси. Якби її не вбили, Ізабелла приїхала б сюди! Я гилю кулаком по столу, той аж підстрибує. Я хапаюся за голову і мало не вию. Я нечасто помилявся в житті, але тепер, коли я помилився, я мусив заплатити найбільшу ціну. Я так і сиджу, схопившись за голову. Жінка перелякано дивиться на нас обох. Потім італієць щось каже.

– Якщо ви не схочете брати дитину, не хвилюйтеся. Пан Вінсенте обіцяє потурбуватися про неї. Він готовий удочерити дівчинку, – каже перекладачка.

– Що? – я трохи занурився у хвилювання і не дуже розумію, про що вона балакає. До речі, у неї теж на очах сльози.

– Вам не обов’язково забирати дівчинку. Вінсенте каже, що готовий узяти всі турботи про неї на себе.

– Ні.

– Що?

– Я забираю дитину. Це моя донька, і я буду її виховувати.

Вона щось каже італійцю. Він дивиться на мене, дивиться зі злістю. Так само говорить.

– Пан Вінсенте хоче, щоб ви подумали про її майбутнє. Він офіцер та дворянин, він може дати Моніці освіту та статус у суспільстві. А ви – селянин. Вінсенте з багатої родини, а ви…

– Я забираю свою доньку. І запевняю, що зроблю все, щоб Ізабелла, яка з небес дивитиметься на нас, була задоволена, – кажу рішуче. Жінка перекладає.

– Пан Вінсенте не хотів би віддавати Моніку. Але він дуже поважає останню волю Ізабелли, тому й здолав цей довгий шлях до вас. Тож він віддає вам дівчинку. Тільки прохає, щоб ви хоча б раз на рік писали про неї і надсилали фотографії.

– Зобов’язуюся це робити, – кажу я. – І дуже дякую пану Вінсенте. Вклоняюся перед його вмінням тримати слово і запевняю, що Моніка матиме все, що їй потрібно.

Офіцер підводиться і обережно дає мені кошик із малою. Я ніяковію, бо ніколи не тримав у руках дітей. Таких маленьких дітей. Рум’яні щічки, маленька солодко спить. Вона гарненька, в маму.

– Ось тут адреса, на яку треба слати листи. Пан Вінсенте бажає вам щастя, – каже перекладачка.

– Зачекайте! Дозвольте пригостити вас обідом!

– Ні, пан Вінсенте каже, що його серце крається, тож він не хоче залишатися тут. Він дуже прихилився до Моніки.

Я веду їх із саду. Ще раз дякую, вони сідають у візок і їдуть. Італієць із кам’яним обличчям, а перекладачка – розчулена. Я дивлюся їм услід і тримаю в руках немовля. Моніка. Вона усміхається уві сні, і я впізнаю знайомі риси.

– Іване Карповичу? – каже Уляна Гаврилівна і перелякано роздивляється дитину в моїх руках. – Хто це?

– Це моя донька, Моніка, – кажу я хрипким голосом. І стою, наче мала дитина на першому ярмарку. Розгублений та переляканий.

– Ой, добре як! Маленька! Дайте її мені.

Уляна Гаврилівна бере в мене з рук кошик із дитиною. Бере спокійно та впевнено.

– Як у вас вправно виходить! – дивуюся я.

– Іване Карповичу, та я ж скільки дітей виростила, поки по чужих родинах служила! – усміхається Уляна Гаврилівна.

Так і стали ми жити утрьох. Перші дні я з хати не виходив, усе біля Моніки та біля Моніки, яка вже почала мене впізнавати, але більше любила Уляну Гаврилівну. Про те, що з’явилася в мене донька, одразу пішли чутки. Не забарилася й поліція, яка почала мене смикати, чи не викрав я в когось дитину, бо ж незрозуміло звідки вона взялася. Довелося повозити хабарів, щоб зареєструвати все як треба й отримати документи. Та всі ті клопоти були дрібницями порівняно з радощами від Моніки.