Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Що з вами? – здивовано питає жінка. А я й відповісти не можу, бо стиснуло горлянку. Тільки рукою махнув, мовляв, нічого, добре все. Жінка трохи вичекала і каже:

– Перед тим, як усе пояснити, ви мусите прочитати ось цей лист, – і дає мені конверт.

Недовірливо беру його, а потім бачу напис «Івану Карповичу Підіпригорі» – і в очах темнішає, земля кудись тікає з-під ніг, я хапаюся за стіл, щоб не впасти, бо впізнаю почерк. Почерк Ізабелли! Я розумію, що треба опанувати себе, не можна ось так розкисати, наче дорога навесні, але як тут втримаєшся, коли серце гупотить, наче божевільне, дихати нічим, потилиця починає боліти. Я відкидаюся на спинку стільця, зовсім знесилений. Слабкими і дурними, наче чужими руками відкриваю заклеєний конверт. Дістаю аркуш. Господи, він пахне нею! Ізабеллою! Я нюхаю папірець і плачу! Якби на мене подивитися зараз, то можна подумати, що чи п’яний, чи дурний! Оце таке витворяє! На мене і дивляться цей офіцер та його перекладачка. Жінка аж очі вирячила, а офіцер чомусь не здивований.

– Вибачте, зараз, – я роблю кілька вдихів, намагаюся заспокоїтися, але куди там. Мене тільки розбурхує. З останніх сил дивлюся в аркуш. «Любий Іване Карповичу. Якщо Ви читаєте цього листа, значить, план мій не спрацював і я зараз мертва. На жаль. Бо я дуже хотіла побачити Вас. Але доля не завжди чує наші побажання. Знов-таки, на жаль. Я прошу Вас потурбуватися про нашу доньку. Розумію, що у Вас можуть бути сумніви щодо батьківства, але, окрім слів і спогадів, у мене немає інших доказів. Сподіваюся, що Моніка не потрапить до притулку, як у свій час потрапила я. Кохана і, знов-таки, на жаль, покійна Ізабелла». Підпис, її легкий та грайливий підпис.

Я плачу, наче якась інститутка над сентиментальним романом. Господи! Мабуть, я плачу вперше у житті. Коли померла моя матір, я був малий, нічого не розумів. Далі ніколи не плакав, навіть у дитинстві. Тітка Єпистина казала, що в мене сльози запеклися в очах від смерті мами. І я так думав, бо ж навіть коли цибулю чистив, то не плакав. А тут ось на тобі, аж ридаю.

– Вибачте, – я підводжуся. – Зараз, – кажу крізь сльози і йду геть на м’яких, наче ватяних ногах. За хату, там уже плачу досхочу.

– Іване Карповичу! Що з вами? – це перелякалася Уляна Гаврилівна. Я махаю їй рукою, щоб ішла геть. І плачу далі. Не знаю, скільки б іще я сльози лив, коли заплакала дитина. І я став, наче вкопаний. Сльози зупинилися. Дитина. Дівчинка. Моніка. Якесь не наше ім’я, але це було неважливо.

Я повернувся до саду. Дитина плакала.

– Хоче їсти. У вас немає молока? Теплого молока? – спитала жінка.

– Є. Зараз.

Я побіг у двір, приніс глечик молока. Уляна Гаврилівна тільки подоїли нашу козу.

– Ось.

Офіцер вправно перелив молоко у пляшку, надів зверху щось дивне і дав маляті. Вона почала смоктати і вже не плакала. Маленьке, грудочка. Я розгубився. Я звик, що все в житті бачив і до всього готовий, але ось зараз я відчув, що нічого не знаю, а ще з’явилися якісь нові відчуття, що робили мене слабким і щасливим від споглядання малої. Вона висмоктала всю пляшечку і майже одразу заснула.

– У дитини хороший апетит. Це добре, – усміхнулася перекладачка. Офіцер щось їй сказав незнайомою мені мовою. Він досі дивився на мене вовком.

– Ви прочитали лист?

– Так, – киваю я, і голос мій умить стає хрипким, бо я згадую про зміст. – Де Ізабелла?

Перекладачка питає офіцера. Той щось сумно та тихо відповідає.

– Ізабелла загинула.

– Що сталося? – я питаю і відчуваю, як у мене починає боліти серце. Ніколи раніше не боліло, а ось тепер болить. Наче хтось голкою шпигає.

– Її вбили.

– Вбили? Хто?

– Мафіозі. Так в Італії називають злочинців із півдня країни. Щось на кшталт кавказьких абреків.

– Що їм треба було від Ізабелли?

– Вона вбила їхнього ватажка, – офіцер каже, а жінка перекладає мені.

– Навіщо Ізабеллі було вбивати когось? – дивуюся я.

– Вона мстилася.

– Що? Кому мстилася і за що? Вона ж сирота? З притулку!

– Але до притулку в неї були батьки. Досить багаті землевласники, володіли великим маєтком під Сіракузами. Мафія намагалася примусити їх платити данину, але батько був ветераном армії Гарібальді, це такий італійський діяч на кшталт Мініна та Пожарського. Батько відмовився платити, мовляв, не для того він проливав кров за об’єднану Італію, щоб платити покидькам. Тоді мафіозі вбили його. Батька, матір, двох братів Ізабелли, які були ще дітьми. Але мафія завжди вбиває синів своїх ворогів, щоб вони не помстилися, коли виростуть. Ізабеллу залишили живою, бо не вважали маленьку дівчинку небезпечною. Думали, що вона занадто мала, щоб запам’ятати, як плазувала у крові своїх вбитих близьких. Але Ізабелла все запам’ятала і присяглася помститися. Її забрали до притулку, а звідти взяли до цирку. Цирк поїхав на північ, до Росії, Ізабелла зростала і думала тільки про помсту. Поступово збирала гроші, щоб повернутися. Двічі гроші крали, тож вона пішла з цирку. Десь змогла заробити грошей, яких вистачило не тільки на повернення, а й на помсту. Вона збиралася вбивати вже одразу після повернення, але виявилося, що вагітна. Мусила почекати. Народила Моніку, а потім пішла і вбила. Спочатку трьох іще живих виконавців вбивства її родини. А потім дона Луїджі Верґу, який усе організував, забрав землі Ізабеллиних батьків.