Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Спасіть! Спасіть, Іване Карповичу! Не залиште без допомоги бідне дитя! На вас уся надія! – кричить так, що аж Уляна Гаврилівна вибігли й песики з нею. Стоять утрьох, дивляться здивовано на цю веремію. А воно ж є чому дивуватися.

– Так, або зараз же облиште мої чоботи, або я за вашу справу не візьмуся, яка б вона не була! – кажу строго. Чоловік дивиться на мене з землі. Весь у дьогті, сльозах та пилюці, хоч чорта на Маланку зображуй.

– Окрім вас, ніхто мені не допоможе! – аж стогне він.

– Ходімо за мною, – кажу і йду у двір. Гість підвівся – і за мною. Собаки знову його не чіпають. Вони в мене розумні, відчувають, хто небезпечний, а хто – ні. Вийшли ми до саду, наказав гостю сходити в душ, щоб умився він. А потім у шатро повів, серед яблунь напнуте. Там я вночі сплю. У тому шатрі кілька стільців стоїть та стіл на випадок гостей. Сів сам, запросив гостя. – Сідайте та розповідайте, що сталося.

А він давай плакати. Тремтить весь, стогне, сльози течуть. Почекав я трохи, бо, ж горе людину як візьме, то нічого не вдієш.

– Заспокоїлися трохи, тепер розказуйте, – спокійно кажу гостю. – Хто ви і що вам потрібно?

– Звати мене Василь Степанович Купрієнко, – каже чоловік, наче вже виплакався і заспокоївся. – Я майстер із залізничних майстерень у Конотопі. А прибув до вас із тієї причини, що зникла моя донька Ганна, – і знову плаче. Я чекаю. Бо сльозу нічим не зупиниш. Він плаче, а потім лізе до внутрішньої кишені свого потертого піджачка, щось там копирсається. – Ось вона, моя Ганнуся.

Показує мені фотографію гарненької дівчини років вісімнадцяти. Приємне обличчя, шкіра ніжна, волосся світле, очі добрі. І так виглядає, що й не скажеш, хто в неї батько. Наче панночка якась.

– Ганнуся! – аж стогне чоловік і береться за серце.

– Ви заспокойтеся краще, а то так і до нападу недалеко. І чому ви до мене звернулися? Поліція зазвичай людей розшукує.

– Не хочуть вони шукати! – кричить гість.

– Тихіше, я добре чую. Чому не хочуть?

– Бо кажуть, немає доказів, що її викрали!

– А вона викрадена?

– Звісно! Хіба б Ганнуся так зі мною вчинила? Щоб зникла, не пише, не приїздить! Щось сталося з нею, щось погане сталося! А в поліції тільки сміються і кажуть, що загуляла вона! Негідники!

Я чоловікові співчуваю, але сам поліцію розумію. Бо дівка молода, хтось їй голову задурив – і повіялася вона. А тепер повертатися боїться до батька. Буває таке часто.

– Так, давайте спочатку. Де вона зникла і за яких обставин?

– Через об’яву все.

– Яку об’яву?

– У газеті. Там пропонували роботу покоївкою в багатих родинах. Суворі вимоги: щоб освічена була, знала панські правила та мови іноземні. Платити обіцяли добре! В Конотопі роботи такої було небагато. Ганнуся в одного лікаря працювала, а коли поїхав він, без місця залишилася. То й написала за об’явою.

– Зачекайте? Вона у вас освічена була та іноземні мови знала? – дивуюся я.

– Так! – гордо каже чоловік.

– Звідки?

– Вона ж у мене гімназію закінчила. Оцінки лише відмінні. Могла б і до університету вступити, але в мене грошей не було, щоби за навчання платити. То вона мріяла сама грошей назбирати і таки вивчитися.

– А мови іноземні звідки знала?

– А в нас у майстернях інженер був, пан Піво.

– Пиво? – перепитую я.

– Піво. Він француз, багато мов знав. І він ото Ганнусю навчив. Казав, що вона дуже розумна і легко їй все дається! Так переймався, коли вона пропала, що аж до лікарні потрапив. І він же з самого початку казав, що підозріла якась об’ява! Але не послухали ми його! – знову він плаче.

– А що за об’ява?

– Ось, – дістає клаптик паперу. А там «Мсьє Жорж Соверен пропонує роботу покоївкою в найкращих родинах Варшави. Освіта та знання іноземних мов обов’язкові. Жінки до 30-ти років. Висока платня. Відбір після співбесіди». Далі вказано, що писати треба на одне з київських поштових відділень для пред’явника купюри номіналом в один рубль із вказаним номером.

– Оце за цією об’явою вона написала, а потім поїхала.

– До Варшави?

– Ні, спочатку співбесіда у Києві була. Там із нею поговорили й сказали, що беруть на роботу. За тиждень мусила приїхати до Києва з речами, щоб їхати вже до Царства Польського. Навіть гроші на квитки дали. Оті гроші мене і заспокоїли. Думав, що якби шахраї, то з неї б гроші брали, а не їй давали. За тиждень повіз я Ганнусю на вокзал. Хвилювався, аж сльозу пустив, бо вона ж у мене єдина донька. Жінка моя, Клавдія Христофорівна, померла, коли Ганнусі менше року було. Від тифу. І далі вже сам її ростив. Заради неї тільки й жив, а тепер забрали у мене її, забрали! – давай він знову плакати.