Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– По-вашому десь днів за двадцять, – заявили Слимаки.

– Що? – закричав Мельников. – Та з Владивостока до Москви і то не так довго! Ану швидше везіть!

Але слимаки запевнили, що швидше не можуть, бо їхній корабель був пошкоджений Срібними. Вже їх благородь і кричали, і ногами тупали, а пришвидшити політ не змогли. То летіли довгенько, ті самі двадцять днів. Коли вже наближатися почали, Слимаки розповіли, що пересадять нас у корабель Срібних і на ньому спустять. На своєму до Києва летіти боялися, казали, що двигуни можуть не витримати.

– Та вже як хочете, тільки швидше! – кричав їх благородь, який усі дні тільки й говорив про те, як його буде лаяти благовірна Дашенька та полковник Скуратівський. Вигадував, бідолаха, що б ото їм наплести.

Нас перевели до корабля Срібних, всадили у крісла. Ми з їх благороддю попереду сиділи, а діти, їх аж п’ятеро, у тому числі дитина Гусятинського, позаду. Слимаки поставили перед нами таку наче дошку, що миготіла, побажали щасливої дороги і пішли. Сидимо, я наплічник, яким ще Срібні нас спорядили, собі на ноги поклав, озираюся.

– Що у тебе в наплічнику? – дивується їх благородь.

– Та різне.

Тут ота дошка, що миготіла дивно, запалилася, і стали по ній живі картинки бігати. Ото як у кіно. І на картинці тій наче куля якась величенька у напівтемряві.

– Це ще що? – дивуюся. Їх благородь придивляються уважно.

– Ваню, та це ж Земля!

– Хто?

– Земля! Ну дивися, це ж точно глобус! Он Африка, он Європа, а он і батьківщина наша – Російська імперія! Велика яка! – Мельников пальцем тикає у кулю, там видно щось.

– А де ж білокам’яна? Де столиця? А Київ? – питаю, бо воно щось ніяких вулиць чи палаців не видно.

– Тю, Ваню, вони дрібні для цього. А он моря видно! Дивися! Ото Японія! Бачиш? Вона! – Але звідки я знаю, яка та Японія? Я там не був. – Нічого собі, Ваню! – захопилися їх благородь, дивляться на ту кулю, яка наче наближається.

Потім раз – і немає кулі. Замість неї Слимаки на дошці. Звідки вони тут? Пішли ж до себе на корабель! Я аж за дошку зазирнув, але вона тонка, у палець завтовшки, не сховаються у ній Слимаки, тим більше у своїх металевих футлярах!

– До побачення, дурні люди, – кажуть нам Слимаки і руками махають.

– Думайте, що говорите! – образилися їх благородь.

– Скоро ви загинете. Ваш корабель вріжеться у вашу ж планету, і мокрого місця від вас не залишиться. А ми, Чувіндаки, будемо жити, ще й нагороду зі Срібних візьмемо за те, що вас знищили! Ось ми які! – сміються. Чувіндаками Слимаки себе назвали. – Хочемо з вами попрощатися, дурні люди!

– Ах ви ж покидьки! Та я вас! – їх благородь револьвер дістали, а Слимаки регочуть, аж їхні футляри, схожі на залізні ляльки з акваріумами замість животів, хитаються.

– Нічого ви не зробите, дурні люди! Нічого! Прощавайте! – сміються. І я засміявся. Руку в наплічник засунув і дістав звідти щось.

– Може, ще поговоримо? – питаю. А Слимаки вже не сміються! Вирячилися, хоча в них і очей немає. Бо тримаю я в руках маленького Слимака.

– Як ти смів! – кричать мені.

– А я так. Давайте тепер, рятуйте нас, Слимачки.

– Ми не можемо! Корабель уже націлено!

– Ну, тоді оця ваша шмаркля з нами загине, – кажу.

– Ні! Ні! – хором кричать. От хоч і Слимаки, а за дитинчат своїх хвилюються.

– Тоді рятуйте.

Вони давай щось розумувати.

– Є вихід! – кричать.

– Який? І без хитрощів, бо роздавлю вашого малого, наче хробака! – обіцяю їм.

– Біжіть до рятувальної капсули! Швидко! – пояснили, як бігти і що робити. Капсула – то наче рятувальний човен на пароплаві. Добре, що розрахована була на Срібних, а вони хлопці дебелі, то й ми з Мельниковим помістилися, і діти.

– Тисніть на кнопку, – кричать нам Слимаки з дошки, яку ми з собою прихопили. Натиснули. Як трясоне нас, і понесло вбік. У тій капсулі віконце мале було. Припав я до нього, дивлюся, що самовар Срібних полетів кудись далі. А там унизу ота куля, що ми раніше бачили, виросла неймовірно, вже і краю не видно.

– Диви, он Сибір-батечко! – радіє їх благородь. Летимо. – А ото, мабуть, Урал. Ой, а то що? – кричить Мельников. Бачу наче вогонь якийсь позаду, в Сибіру.

– То корабель Убивць вибухнув, – пояснюють Слимаки. – Обережніше з нашою дитиною.

– А ви з нами!

Впали ми аж за Волгою, у степах. Добряче трусонуло нас, але всі живі. Вилізли з капсули, вона майже уся в землю зарилася.

– Ваню! – питає їх благородь. – А як ти здогадався, що можуть нас погубити ті Слимаки?

– Ваша благородь, та щоб я слизу довірився? Ніколи!