Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Досить? – питають їх благородь.

– Ще, – кажу.

Всі сигари, які у бляшанці залишилися, порізали. Потім я розповів про свій план. Ризикований, звісно, але вибирати не було з чого. То наляпали один на одного свіже багно і почали крастися. Спочатку до паль, де черепи з хребтами висіли. Витягнули одну. Важка, міцна, загострена. Далі пішли до самоварів. Повільно, повільно. Птахи на нас уваги вже не звертали. Все, що могли, з’їли, мабуть, чекали нової порції. Біля самоварів я їх благородь підсадив, щоб вони обережненько на гору залізли. Потім тютюну передав. Перехрестилися. Я з палею внизу залишився. Кинув камінь у птахів. Вони знову давай ґелґотати. Принишк я. Коли зашипіло щось, і двері у самоварі Срібних відчинилися. Це я так кажу – двері, насправді на двері анітрохи не схоже. Та й не самовар ніякий. Але ж якось треба називати, коли слів для цих див немає. То двері. У самоварі.

І з дверима наче сходи такі відкрилися. І ото по тих сходах спускається щось. Це я так здогадуюся, бо ж не видно нічого. Їх благородь теж здогадується, але йому здогадуватися треба краще. Он Мельников узяв і потрусив тютюном над сходами. Якесь рикання почулося, промінчик червоний побіг, їх благородь завмер марудою. Зупинився промінчик. На мені! Невже здогадався! Я аж злякався, коли як почало щось на сходах чхати. Пробрав тютюн! Міцний же! Побачив я, як земля прогинається біля сходів. То чудовисько зійшло, мабуть, щулиться ото, чхає, не може зрозуміти, що ж відбувається.

І тут уже моя черга. Як крутону я палею, та з розгону як вдарю! Кудись туди, де мусить нога Срібного бути. Паля важка, паля міцна, з розгону паля, то не відскочила, як меч японський, а щільно так прилягла, аж наче хруснуло щось. Ой, тут як зареве чудовисько! А я йому ще тютюну, кудись туди, де пика його огидна має бути. А їх благородь уже зістрибнули й ну лайном пташиним кидатися у чудовисько. Ось вже і видно Срібного! Крутиться, зброєю махає, але ж нічого не бачить, бо очі йому затьмарило, а ще чхає, потвора! А я ще палею. По іншій нозі. А їх благородь каменюкою в голову, наче якийсь бунтівник у 1905-му. Воно реве, крутиться, нічого не бачить, почало стріляти. Отою гарматкою невеликою, яка у Срібних на правій руці. Нам непереливки довелося. Добре, що ще тютюну підсипали, потім я палею по правій руці вдарив, яка стріляла. А їх благородь каменюку схопив. Велику таку, розміром з кавун херсонський. Як тільки її підняв! Я розігнався, палею в груди чудовиська вдарив і завалив істоту. Впало воно, а вистрелити в мене не може, бо і не бачить, і рука перебита. А он на іншу їх благородь ту каменюку кинув. Хруснуло щось, заверещало чудовисько. А ми палю удвох схопили і в голову гостряком з розгону. Отут воно кричати припинило, ще посіпалося трохи і здохло.

Як тільки здохло, зробилося видимим. З металу все, кажу ж, без жодної клепки, бозна, як і робиться. Дивом ми його вбили, аж самі повірити не можемо. Коли чуємо – завило щось у лісах. Мабуть, зрозуміли Срібні, що сталося.

– Ваню? – дивиться на мене їх благородь.

– Хапайте револьвери і стріляйте.

– Так не беруть же їх револьвери!

– Револьвери не беруть. А ось це візьме, – беру оту гарматку, яка в руці у чудовиська була. Важка, але курок он є, то якось уже вистрелю. – Ви жилет одягніть, – стягнув із убитого срібного отой захист його. Звісно, великуватий для їх благороді, бо ж чудовиська дебелі.

– Важкий, зараза! Я в ньому і не встою! – каже Мельников.

– А ви лягайте! Вам головне стріляти та у панцирі цьому ховатися.

Штабс-капітан вляглися, я їх панциром прикрив, а зверху ще каміння наклав, зробив наче бліндаж. Після цього заліг за самоваром. Дивлюся на ту гарматку. Нічого подібного не бачив, хоч у військах служив, і там нові кулемети були та інша зброя. Знайшов щось на приціл схоже. Для мене незручний, бо не можу до нього дотягнутися, коли палець на гачку. Але подивитися у нього цікаво. Бачить далеко. Онде, всі ліси – як на долоні. Роздивляюся. Чекаємо. Птахи, що ото мовчки сиділи, відлітати почали подалі. Відчувають, мабуть, що скоро тут спекотно стане. Частина полетіла, а частина зупинилася. Завмерли, наче кам’яні. Ага, то поруч уже Срібні.

Я у приціл подивився і побачив їх! Троє! Чітко бачу! Наближаються, розлючені! Та як наближаються! Летять, гади, наче аероплани на летовищі! Тільки швидко! І гарматки випустили, видно, що чикатися не будуть, одразу стрілятимуть. Ну, і я не чикався, не чекав, поки їх благородь стріляти почне, а сам прицілився та як вдарю! Ох воно і віддача, точно що гарматка, мене аж відкинуло! Підхоплююся, хапаю гарматку.