Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Влучив, Ваню, влучив! – кричать їх благородь і стріляють із револьверів. Я припадаю до вічка прицілу, яке схоже [на] підзорну трубу. А Срібних немає! Їх мусить бути двоє, а їх немає!

Вони б могли вбити нас, але відволіклися на стрілянину Мельникова. Постріл – і він весь укрився вогнем. А я зрозумів, що Срібні позаду. Перекотився з гарматкою, припав до прицілу, побачив, поліз рукою до гачка і натиснув. Цього разу гарматка вже не збила мене з ніг. Збив вибух, десь зовсім поруч. Це вистрелив останній Срібний. Вбити його. Новий вибух. Мене відкинуло. Часу дивитися у приціл не було, і я вистрелив навмання. Кудись туди, звідки йшла траєкторія останнього пострілу. Поцілив! Срібний закричав і став на мить видимий, але потім знову зник. Поранений, але живий. Де він? Де? Я дивився з-під самовара і не знав, куди стріляти.

– На! – почув я крик Мельникова і побачив пляму бруду, що висіла у повітрі, не падала. Постріл. Чудовисько було першим, а я влучнішим. Срібний розлетівся на шматки і просипався на землю. Вже видимий. Я ще раз вистрелив йому в голову, бо знав, що ворога треба добивати. Потім те саме зробив другому Срібному. Першого я поцілив у польоті, й він упав кудись у ліс.

Кинув гарматку і побіг до того місця, де був Мельников. Каміння від пострілів розкидало, панцир палає, невже їх благородь згоріли? Я не бачив його! Постріл був таким потужним, що повністю знищив штабс-капітана?

– Ваню, ти що там дивишся? – почув я голос їх благороді позаду. Виявилося, що він виліз з-під панцира і в камінні ховався. Кинулися один до одного обніматися. Мельников цілий був, казав, що панцир врятував від пострілів, а багно від вогню. Я теж майже цілий був. Тільки камінцями ногу мені посікло. Он кров цебеніла.

– А ось це, Ваню, погано. У тропіках навіть найменше поранення може бути небезпечним. Я про це у журналі «Навколо світу» читав. Треба обробити рану.

– Та чим, немає ж нічого.

– У Срібних має бути, – їх благородь побіг до самовара. Я пошкандибав за ним. Всередині було темно, куди йти – незрозуміло, що шукати – теж.

– Чорт! – залаялися їх благородь. – Бозна-де в них аптечка!

– Я на вулиці почекаю, – вийшов із самовара, в голові якось дивно гуло. Коли помітив якісь рухи у іншому самоварі. О, та то ж Слимаки ожили! Я підхопив гарматку і навів на них. Не знав, скільки у ній набоїв, але самого вигляду її вистачило, щоб Слимаки злякалися і підняли руки своїх металевих футлярів.

– Не стріляйте! Не стріляйте! – несподівано почув я незнайомий голос із дивним, німецьким, чи що, акцентом.

– Це хто там? – здивувався Мельников і вибіг із самовара.

– А он викрадачі наші ожили, – вказав я на Слимаків.

– Ох ви ж гади! У яку халепу нас втягнули! – їх благородь аж кулаком намірилися.

– Не вбивайте нас, ми вам потрібні! – закричали Слимаки.

– Так, спершу обробіть рану мені й товаришу, а потім розмовляти будемо! – наказав Мельников.

Слимаки обробили мені рану й розповіли, що нам треба тікати, бо Срібні, вони їх звали Вбивцями, можуть прилетіти.

– Та ми з Ванею їх усіх повбивали! – зареготав Мельников. Однак Слимаки сказали, що є й інші Срібні, які будуть мститися, то треба тікати.

– Нам до Києва треба! Ми ж служиві люди! А бозна-де вже стільки пропадаємо! Ану швидко нас туди доставити!

Слимаки пообіцяли.

– І щоб без жартів! – пригрозили їх благородь. Слимаки запевнили, що навіть і не думають жартувати. Зайшли ми до них у самовар і полетіли. Ага, як ото аероплани літають. Там узагалі непогано було. І помилися ми, одяг знайшли нам, навіть чарчину можна було перехилити, але я відмовився і їх благородь переконав, що не треба пити. Не подобалися мені ці Слимаки.

Вони розповіли, що полюють на різних тварин для звіринців. Ото і до Києва прилітали, щоб дітей узяти. Бо їх дресирувати легше. Дітей узяли, а тут ми з їх благороддю, довелося і нас схопити. Не знали, що робити, коли Срібні напали. Вони виявилися найголовнішими, бо найкраще озброєні, а ще можуть невидимими ставати. Срібні нас забрали і кинули до своїх полонених, щоб полювати на нас. Це забавка така в них. І не тільки забавка, а й тренування. Виловлюють вони найкращих бійців звідусіль і відточують на них своє вміння вбивати.

– Дуже страшні ці Срібні! – скаржилися Слимаки.

– А діти де? – згадав я. – За дітей голови постинаю!

– Живі, живі! – закричали Слимаки й дітей показали. Точно живі, замурзані тільки, наче циганчата.

– Ну, добре, а за скільки годин ми в Києві будемо? – поцікавився їх благородь.