Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Малого Слимака я всередині залишив, як домовлялися. А самі пішли. Цілий день чимчикували, поки зустріли калмицьких пастухів. Вони вже нас до Царицина відвезли. Потім потягом ми до Києва. Дорогою домовилися нічого про польоти і пригоди не розповідати, бо ж у кращому разі засміють, а в гіршому – до божевільні відправлять.

У Києві виявилося, що нас уже поховали. Ага, поховали. Як заведено, на цвинтарі. Їх благороді пам’ятник гранітний, мені – з піщаника. Думали, що бунтівники нас викрали та вбили. Ми щось брехали про дивовижний порятунок. Їх благородь, от же молодець який, згадав про нагороду за дитину Гусятинського, яку жиди обіцяли. Дитина в нас, тепер би її у готівку перевести. Але виявилося, що в Гусятинського вже інша дитина була. Жиди хитруни ще ті виявилися. Дали Гусятинському грошей, привели хлопчика більш-менш схожого, батько його радо впізнав, і так знайшлася дитина. То обійшлося без погромів. Жиди без погромів, а ми з їх благороддю без грошей. Добре, що хоч прийняли Гусятинські свого малого. Та й інших по родинах розпихати вдалося.

Мені й без дітей клопоту вистачало. Сон утратив. Ото тільки очі заплющу, і Срібні мені ввижаються. Цілу ніч із ними воюю, а зранку такий слабкий, ледь живий. Вже і горілочкою лікувався, і компресами, і лазнею, а нічого не допомагає. Тільки як сходив до бабки одної, щоб переляк мені вилила, тоді попустило.

Десь за тиждень після того викликали мене до себе їх благородь. Вони весь час у кабінеті сиділи, бо з такою пикою, як у нього, в люди не вийдеш. Все ж таки справжня тигриця та Дашенька. Мабуть би і Срібного перекусила навпіл, якби зустріла.

– Слухаю, ваша благородь, – доповідаю.

– Дивися, Ваню, про кого журнал «Нива» пише! – сміється їх благородь. Показує мені фотографію чоловіка якогось. Наче десь я його бачив. – Пізнаєш?

– Це ковбой той, чи що? – згадую я.

– Та це я думав, що він ковбой! А він виявився грабіжник потягів та банків!

– Та ви що?

– Ага, Бутч Кессіді звуть! За нього американський уряд велику нагороду обіцяє! І ще от пишуть, що зник він у Болівії. То будемо вважати, що у Болівії ми були.

– А що це?

– Країна така, у Південній Америці.

– Та ну ви що! Ваша благородь, мені ж як філеру заборонено за кордон їздити! – лякаюся я.

– Ну, тоді в Туркестані, стежили за бунтівниками, – пропонує їх благородь.

– Так точно!

– Оце аби й Дашенька так зі мною погоджувалася, як і ти, – зітхають їх благородь. Зараз засумують і пити коньяк почнуть.

– Можна йти? – питаю, щоб не заважати.

– Та ні. Тут і газети про дещо цікаве пишуть. Чув, що в Сибіру сталося?

– Та, кажуть, вибухнуло щось. Лісу багато поклало.

– Багато! Тисячі гектарів! – оживає їх благородь. – А знаєш, що то було?

– Та на японців кивають, – згадую я балачки у трактирах про випадок на річці Тунгусці.

– Які там японці, Ваню! Вчені кажуть, що то метеорит із неба впав. Але ми-то знаємо, який то метеорит, – посміхається їх благородь і підморгує мені. Дивлюся здивовано. Не розумію, до чого веде.

– Ваню!

– Що?

– Та то ж корабель Срібних був! На якому ми летіли! Він вибухнув!

– Та не може бути! Отой самовар так вибухнув?

– Отой самовар! Ти згадай, як їхня зброя стріляла!

– Хай Бог милує, – тільки головою кручу, бо ж ото про той випадок у Сибіру тільки й балакають. Кажуть, якби не в тайзі впало, а в населених місцях, так жертв би було страшне скільки. Деякі кажуть, що то за революцію покарання, а інші на правлячий дім хулять.

– Ех, Ваню, а я ж правду всю знаю, тільки сказати нікому не можу! – скаржаться їх благородь.

– І не треба. Краще нам оту правду забути, наче й не було нічого.

– Та як же забути таке, Ваню? – аж стогне Мельников.

– Забути, забути! Як страшний сон!

– Ні, я книжку про те хочу написати! – каже штабс-капітан.

– Ваша благородь, навіть не думайте про те, бо життя собі зламаєте. І кар’єру, і все. Самі розумієте, що ніхто не повірить, а за дурника вважатимуть.

– Ваню, та таке ж бачили!

– Уві сні чого тільки не побачиш. Тим більше у страшному! Забувайте ви про це. Краще подумайте, чим дружину потішити. Жінки люблять у часи душевних хвилювань у крамницях рятуватися. Сходіть, купіть щось. Ото краще.

– Ох, Ваню, правильно ж кажеш, – якось непевно каже їх благородь і дістає коньяк свій улюблений.

Писати книгу він таки почав, я на столі у нього листки бачив, але швиденько загальмував. Тоді ще закохався у модистку одну і взагалі про ті події не згадував. Я теж.

А пам’ятник із хрестом ми на цвинтарі залишили. По-перше, як так трапилося, то довго житимемо. А по-друге, місце на цвинтарі нікому не зайве…