Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Я бачив таке. У Туркестані. Коли шановне панство полювало на тигра. Вони теж не поспішали, бо ж тигрів там зовсім мало. То старанно гнали звірину, хотіли нагулятися перед тим, як убити.

– Я не тигр – я російський офіцер! Мене не можна ганяти! – гнівно каже штабс-капітан.

– Вони не питають.

Ковбой звертається до Мельникова і перериває нашу розмову.

– Що він каже? – питаю.

– Каже, що треба розділитися.

Мельников щось відповідає ковбою, мабуть, заперечує. – Ваню, не можна розділятися, разом ми сила!

– Ваша благородь, разом ми череда! А чередою плентаються тільки на бійню. Рятуються ж поодинці. Треба розділитися. Тоді в нас, може, і буде шанс врятуватися.

– Ваню, ти мені не вказуй, що робити!

– Так точно, ваша благородь! – відповідаю. Хлопці радяться далі.

– Ну, що ж, вирішили таки розходитися, – каже Мельников, коли обговорення завершується. – По двоє. Зулус піде з сицилійцем, ковбой з англійцем, а я з тобою. Але це ми не просто розбігаємося, це маневр!

– Так точно! – киваю.

Першими йдуть англієць із ковбоєм, потім сицилієць із зулусом. А далі вже ми з Мельниковим Ховаємося у лісі, проходимо зовсім трохи, коли я зупиняюся. Дивлюся на їх благородь. Він дивується.

– Що, Ваню?

– Роздягайтеся, – кажу і сам знімаю спочатку той піджак блакитненький, а потім і штани.

– Ваню, ти чого? – їх благородь на мене вирячилися, наче сільська баба на авто.

– Треба так, роздягайтеся, – сам уже й штани зняв. Он поруч калюжа з водою, підійшов до неї, почав ногами топтатися.

– Ваню, ти той, ти заспокойся. Не бійся. Ми врятуємося, врятуємося, – Мельников дивиться на мене, наче на хворого, говорить спокійно, немов дитині казку розповідає.

– Ваша благородь, я спокійний, а от ви, якщо хочете вижити, робіть те саме, що і я, – набираю повні жмені багна з калюжі і на себе. Як ото жінки пиріжки яйцями сирими змащують, так я себе багном.

– Ваню, припини, – Мельников дивиться на мене з огидою.

– Ні, ваша благородь. Не припиню. І ви робіть те саме.

– Навіщо?

– А щоб Срібні нас не побачили.

– Від цього багна ми невидимі станемо?

– Так точно. Згадайте індіанця. Чому він до Срібного підібрався і шашку встромив за комірець? Тому що у багні був, весь забрьоханий. То й підійшов непоміченим. Мабуть, навчилися від цих Срібних ховатися.

– А чого ж його потім вбили?

– Бо у воду впав, змилося багно, і знову видимий він став! – сам усе натираюся. Старанно, щоб ані шпаринки на тілі не залишилося. Дивиться на мене їх благородь.

– Ну добре. Оце натрешся, і що далі?

– Далі? Чекати на Срібних. Вони ж за нами йдуть, наче мисливець за дичиною. Пропустити їх треба, за спиною в них опинитися, потім шукати, на чому вони сюди прибули.

– А на чому?

– Ну не пішки ж! Може, ото такий самовар, який ми в лісі біля Святошинських дач бачили. Щось має бути, – я вже ноги натер, тепер тулуб натираю.

– Ваню, я ж офіцер, – нерішуче каже Мельников. – Мені в багно не можна.

– Ваша благородь, по-перше, ніхто про це не дізнається. А по-друге, спитайте себе, чи жити хочете.

Замислилися їх благородь. Не звикли вони до землі.

– Будь ласка, спину мені намажте, – прошу його. Він давай мені спину мацюлити. Обличчя собі я сам.

– Ну ти, Ваню, страшний який! – кривляться їх благородь.

– З мене води не пити, то нехай, – посміхаюся. – А ви що?

Мельников у сумнівах, кривиться, за вуса себе кусає. Потім плюнув.

– А, все одно тебе мазав, руки забруднив! – починає роздягатися. Допомагаю йому намазатися.

– Значить так, ваша благородь. Зараз лягаємо у траву і лежимо, чекаємо. Мовчки, тихенько, не рухатися, що б не відбувалося. Чекаємо, поки Срібні пройдуть.

– А як зрозуміти, що пройшли вони?

– За тишею. Коли Срібні наближаються, тиша настає. Птахи співати припиняють, завмирає усе. То значить – ідуть. А коли підуть, то знову птахи почнуть співати.

Ото й залягли ми. Десь із годину пролежали, коли постріли почули. З двох револьверів. Виходить, Срібні на англійця з ковбоєм напали. Потім крики. І тиша. Далі лежимо. Ще десь із годину. Я аж трохи засинати почав. Живіт болить, обережно горілиць перевернувся. Лежу в траві. Комахи навколо літають, радо б мене вкусили, тільки багно висохло, узявся я наче скоринкою, спробуй прокуси. Лежу, про три сонця думаю, коли розумію, що замовкли птахи. І тиша така гнітюча настала. Навіть дихати припинив, очі заплющив, лежу. Відчуваю якийсь вітерець легкий поруч. Лежу. Хвилина, дві, три, п’ять, аж поки перша птаха заспівала. За нею й інші. Дивлюся на Мельникова, він аж зблід весь. Киваю, що йти треба.