Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Йдемо до лісу, я востаннє дивлюся на ті кляті три сонця, думаю, що недобре це. Як казав батюшка з нашого села – що занадто, то не здраво. Господь Бог знав, скільки чого потрібно, і сонце одне зробив недарма. А тут три. Взагалі-то, міра – то від Господа, а людина схильна зайвим грішити. Це хоч візьми їжу або випивку, чи роботу. Все в міру треба, але слабка людина…

За тими благочестивими думками пройшов я хвилину десь, коли позаду почулися постріли. Всі зупинилися. Швидкі постріли, а потім крик, страшний крик людини, що помирає. Мабуть, того бура, бо він же там сам залишився. Першим з місця зривається ковбой. За ним і інші. Біжимо через хащі, ось уже на галявині. Бачимо страшне. Мертвого бура. Не просто мертвого. А розпанаханого, наче свиня у різні. І нікого навколо. Але в когось же він стріляв! П’ять пострілів!

І вправний же хлопчина був, такий би не схибив. Тим більше, що галявина, тут зненацька не нападеш.

Ми всі озираємося навколо, зброю наставили, але нікого немає. Наче той бур сам на шматки розлетівся. Коли як закричить хтось. Це індіанець, той що в пір’ї. Він, на відміну від інших, не навколо роздивлявся, а біля трупа присів. Щось порився у рваному м’ясі й заголосив своєю мовою. Його всі обступили, щось питають, а він тремтить весь і щось балакає, наче божевільний.

Я теж убитого подивився. Голови немає. Не тільки голови, але й хребта усього. Ото знаєте, як оселедець в трактирах розбирають, щоб на стіл подати. Голову з хребтом прибирають. І тут те саме.

– Що, Ваню, хижак якийсь? – питає їх благородь.

– Та який хижак, коли м’ясо ціле, а хребет із головою забраний? – дивуюся я.

– Тоді що?

– Та бозна. Тільки згадайте, що Федю покійного ось так точно розібрали. А що цей, у пір’ї, каже? – киваю на індіанця. Мельников підійшов, спитав. Слухає і головою крутить.

– Маячня, якась, Ваню. Щось там про вбивць із небес, які збирають черепи і від яких не врятуватися. Каже, що вони час від часу з’являються і вбивають найкращих воїнів. То індіанці їх бояться, і коли трапляється перше вбивство – тікають якомога далі.

– То і нам треба тікати! – кажу я.

– Ваню, ну ти що, я ж російський офіцер! Як це я тікати буду? – аж обурюється Мельников. Хочу йому нагадати про Порт-Артур, але стримуюся. Між тим хлопці знову починають балакати. Так розумію, сперечаються, що ж далі. Вирішують таки йти до ріки.

Повертаємося до лісу, там знаходимо якусь натоптану, мабуть тваринами, стежку. Йдемо нею. Зброю не ховаємо, насторожі постійно. Десь за годину зупиняємося перепочити біля невеличкого джерельця. Зуав починає курити товсту сигару. Їх у чорнявого більше, ніж набоїв.

– Диви, що робить! Дикун і є дикун! – дивуються їх благородь і вказують на індіанця. Той одяг свій скинув і почав ногами топтатися в калюжі біля джерельця. Як ото діти роблять, коли хочуть кашу-малашу зробити. Розколотив багно, а потім давай ним мазатися. Щільно, наче то лікувальні грязі біля Бердянська, де я одного разу був. – Оце такі істоти підтверджують, що людина походить від мавпи, – зітхає Мельников.

Я тільки головою кручу. Бо чув уже цю маячню, яку в Англії вигадали. Наче люди від мавп походять. Ну, добре, бувають вірмени чи каспійські татари такі волохаті, що наче мавпа, вони, може, і походять. Але щоб усіх людей до того зводити, так то дурниці.

Між тим індіанець весь у багні вивалявся, рудий зробився за кольором тутешньої глини. Зуав докурив, далі пішли. Навколо чагарники, птахів багато, співають усі, виглядають дивно і людей майже не бояться, хоч у нас же зброя. Це погано, що не бояться. Значить, не бачили раніше.

– Ох і спека! – скаржиться їх благородь.

– Ага, сонця ж три, ото і печуть.

Ось вийшли ми до річки невеличкої. Усі заходилися пити з неї воду, а я – ні. І не через те, що у нас в селі дядько жив, який колись із Глухова їхав, заблукав, водички попив з невідомого джерельця, і вуха в нього виросли, наче у віслюка. То таке. А от у Туркестані колись попили хлопці води з арику, так потім усі з холерою і лягли. Хто вижив, а хто і ні. То краще не пити бозна-що.

Сам не п’ю і їх благородь притримав. Ото стоїмо, поки інші напилися. Дивимося на річку. Наче й невелика, але пливти небезпечно, коли згадати отих крукодилів, чи як їх там. Тупцюємо на місці, ніхто перший у воду зайти не наважується. Коли відчуваю я, що хтось на мене дивиться. Для філера дуже важливо чужі погляди відчувати. І ось потилицю мені аж пропалює хтось поглядом. А кому пропалювати, коли он всі хлопці, восьмеро, на березі стоять? Чи голова бура прикотилася на мене подивитися?