Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та вбив я його, здається, – кажу я, коли відхекався трохи.

– Ваню, та це ж крокодил був! Принаймні схожий! Страшний звір, вони у Африці живуть, і у воді їх перемогти неможливо! – розійшлися їх благородь, плавають навколо мене, кричать. – А ти зміг! Ти герой, Ваню! Самого крокодила вбив! Крокодила! То ж справжнє чудовисько!

– Ага, важка звірюка, – погоджуюся. – Попливли до берега. Не місце людині у воді.

Тільки ми плисти, а тут як почало з берегів у воду шубовстати. Таких самих чудовиськ до біса. Не десятки навіть, а сотні. І всі до нас пливуть. З берегів, а ми ото в озері, наче в оточенні.

– Ваню? – вже тихенько каже їх благородь.

– Моліться, ваша благородь, – кажу йому. Бо й ще з одним важко було б, а їх сотні. Розірвуть нас на шматки. Як ото колись хлопців наших у Туркестані натовп розірвав. І залишків не знайшли.

– Ваню, дай ніж. Сам собі край покладу, щоб від крокодила поганого смерть не приймати, – шепотить їх благородь і руками розводить у воді, щоб на поверхні триматися.

– Ні, ваша благородь, то гріх, себе вбивати. Моліться краще.

Ото борсаємося потроху в воді і дивимося, як з усіх боків пливуть до нас ті чорні чудовиська. Тільки оченята стирчать та ніс із води. Швидко йдуть, наче есмінці які. Багато їх. Сотні. Все менше коло хижих очей, все ближче пащі ті.

– Погана смерть, – шепоче їх благородь.

– Яку Господь послав, за таку і подякуємо.

Чесно думав, що смерть прийшла, бо ж сотні чудовиськ кровожерливих і хижих. Ось уже до нас їм зовсім трохи залишилося, вишикувалися вони навколо цілим військом і дивляться. Наче чекають, хто ж перший кинеться на нас. Чогось вагаються, коли он розступаються чудовиська, і пливе до нас потвора. Якщо інші розміром із сосну п’ятдесятирічну, то це одоробло – наче дуб віковий. Не велике, а страшенно велике. Пащу тільки відкрив трохи, а туди вже ми з їх благороддю не схиляючись увійти можемо. Ще відкрив – туди ледь не екіпаж цілий із кіньми в’їхати може. А як зовсім відкрив, то аж сутеніти навколо почало. Ото всі поплічники того чудовиська завмерли, а воно хвостищем своїм вдарило і попливло на нас, щоб злизати, наче корова сіль.

– Ну, Ваню, бувай, – тихенько так каже їх благородь, і голос у нього тремтить.

Я й відповісти не встиг, бо як засвистить щось у повітрі. Аж вуха позакладало! А потім вибухне! І як полетять із того величезного чудовиська шматки у всі боки! Наче ото воно бомбу проковтнуло.

І щось наче над нами промайнуло. І засвистіло по-дивному. Щось страшне, бо дрібніші чудовиська, замість того, щоб на нас кидатися, як почали тікати! Аж скипіло озеро від їхнього переляку, за хвилину куди тільки й ділися ті дровиняки зубаті, які ледь нас не з’їли! Тільки залишилися скривавлені шматки величезного чудовиська, що потроху тонули у воді.

– Що це було, Ваню? – питає їх благородь.

– До берега! – кричу йому я. І поплив. Бо що б це не було, а шанс це нам на порятунок.

– Там же крокодили! – кричить мені їх благородь.

– Там земля! – відповів йому я і загріб, як міг.

За кілька хвилин до берега допливли. Їх благородь мене випередили, бо вміли плавати якось інакше, а не так, як мужики у нас в селі. Вискочив Мельников на берег, там ті чудовиська. Але як побачили нас, так тікати почали, наче вівці від вовків. Хоча ж і на землі могли нас вполювати. Бо он завдовжки метрів у п’ять-шість, товсті, наче бочки, на довгих лапах, пащі такі, що перекусять хоч кого. Але тікали.

– Дивні якісь крокодили, – каже їх благородь. – В Африці інші. Від людей так не бігають. Навпаки, нападають!

– Вони не від нас бігають.

– А від кого? – дивується Мельников.

– Ходімо!

Пішли від озера до лісу. Дивного якогось лісу, я такого не бачив, ані під Києвом, ані в Туркестані. Дерева височенні, обплетене все мотузками якимись, наче ото бур’ян березка, тільки величезний. Рослини незнайомі, птахи теж. Спека, волога, що аж дихати важко. Одразу спітніли.

– І де це ми? – дивується їх благородь. Та хто ж знає?

– А де ви ніж узяли? – питаю і показую ніж, яким мене їх благородь урятував, а потім я його.

– У чоботі був. Ти в себе подивися, – каже їх благородь. Ага, я ж у чоботях! Плисти ще в них було незручно. Якогось дивного фасону чоботи, нічого схожого не бачив. Лізу дивитися в чоботи, а там така кишеня зроблена, і в ній ніж. А в іншому чоботі – револьвер. Тільки води ж набрався, набої, мабуть, мокрі стали.

– Звідки у нас зброя? – дивуюся, бо ж сиділи в акваріумі голі та босі.

– Та дав, мабуть, хтось, – анітрохи не журиться їх благородь.