Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Для чого?

– Не знаю. Може, щоб не пропали в лісі. Бачиш он, які тут чудовиська, – їх благородь і собі револьвер дістав, бавиться з ним, наче дитина.

Але мені така турбота підозріла. Турбуються для чогось. Іду, оглядаюся. Але ліс навколо, зеленою стіною. Так затуляє, що сонця не видно. Деремося крізь хащі, роздивляюся я одяг наш. Який теж невідомо звідки взявся. Блакитний такий матеріал, міцний, мене он чудовисько зубами м’яло, лише в кількох місцях штани продірявило.

– Що, Ваню? – дивується їх благородь, бо я несподівано став, наче стовп кам’яний. – Що таке?

А я про сонце згадав, якого з хащ не видно. То ми йшли, було воно попереду, а зараз наче у потилицю пече. Трохи ж зовсім часу пройшло, як таке може бути? Невже ввижається? Я на найближче дерево стрибнув, почав дертися.

– Ваню, та що з тобою? – аж дратується трохи їх благородь і дивиться знизу, куди ото я поліз. Я й сам дивуюся, але не тому, що на дерево поліз, а з того, що бачу. Щипаю себе, аж боляче, але не прокидаюся. Бачу, що бачу.

– Ванько, та що таке? – вже гнівається їх благородь.

– Лізьте сюди! – шепочу я.

– На дерево? Та я офіцер!

– Швидше! – сичу я, і Мельников таки дереться деревом. Залізає до мене, дивиться уважно.

– Ну, що?

– Оце що наді мною? – тицяю я пальцем у небо. Мельников дивиться, куди я вказую, мружиться. Потім на мене дивиться.

– Ваню, ти що, з дуба впав?

– Ні, але скажіть, от що то?

– Ваню, то сонце! Чи ти зовсім здурів від цих пригод! Чого ти посміхаєшся?

– Сонце? – питаю я загадково. – А ото тоді що? – киваю їх благороді за спину.

– Що? – він дивиться на мене.

– У вас, за спиною, що?

Мельников недовірливо посміхається, але таки озирається.

– Йоп! – тільки і вигукує. Бо ж за Мельниковим сонце. Теж сонце, таке саме, як і над нами. Ну, нехай не таке, нехай трохи більше і не таке червоне, але вже друге сонце!

Вирячилися їх благородь і дивляться з одного сонця на інше. Отак і сидимо на дереві кілька хвилин, поки штабс-капітан отямлюється.

– Ваню, два сонця!

– Так і я про що!

– Як це, Ваню?

– Не знаю. Це ж ви в університетах училися, книжки читали. Якось так.

– Ваню, два сонця! – веде своє Мельников, якого я ще ніколи не бачив таким здивованим.

– Ага, два, – киваю.

– Такого не може бути!

– Але і нас двоє! Тверезі, не божевільні. Як же не може бути, коли бачимо? – питаю я. Власним очам вірю, вони мене ніколи не підводили. Якщо бачу, то так воно і є. Два сонця.

– В мене, звісно, з астрономії трійка була, але точно пам’ятаю, що сонце одне! – не дуже впевнено каже Мельников.

– Так точно, одне, з цим ніхто і сперечатися не буде! Як є одне!

– А тут два? – розводить руками їх благородь.

– Два, – киваю я, і ми замислюємося.

Згадую я все, що відбувалося. З самого початку. Дитину Гусятинського, самовар той, що літав, отих Слимаків у залізних фігурах, потім дні в акваріумі, напад Срібних, як вони Федьку вбили, а потім ми падаємо, озеро, чудовиська, дивовижний порятунок і ось два сонця. Хай Бог милує, дива які!

Нічого я не розумію, стою на гілці дерева, очима кліпаю, коли чую, що крекнули їх благородь. Дивлюся на них, а вони очі вирячили, пальцем кудись мені за спину вказують. Аж побіліли. Я так обережно повертаюся, а сам револьвер намацав і про ніж не забув. Думав, може, чудовисько яке. Тільки гірше вийшло, бо ще одне сонце на небі, третє вже.

Спересердя аж сплюнув. Третє! Наче другого замало! Три сонця! Та що це за маячня така? Знущання, чи що?

– Ваню, третє? – питає Мельников. Я перерахував уголос. Одне в нього за спиною, одне над нами, ще одне позаду мене. Три. Третє.

– Як це, Ваню?

А що я скажу, коли і в самого аж голова болить від запитань? Аж скривився я, коли стрілянина почулася. От чесне слово, звук тих пострілів видався мені кращим за передзвін лаврський! Їх благороді теж. Так зраділи, що аж обніматися кинулися!

– Постріли!

– Постріли!

– Гвинтівки!

– І револьвер!

– Побігли!

Майже злетіли ми з дерева і побігли на постріли. Навіть не замислювалися, що це там за війна і чи не варто нам сховатися та перечекати. Ото після трьох сонць так більше вже нічого не боялися. Біжимо лісом, коли чуємо, що стрілянина вщухати почала.

– Швидше, Ваню! – кричить мені Мельников. Я і так розумію, що швидше. Головне не запізнитися! Бо де стрілянина, там і стрільці. Люди. А значить, можна їх розпитати, і все вони пояснять.

Біжимо, коли вискочили з лісу на галявину. А там справді люди, стоять колом, балакають про щось.