Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Люди! – заволав Мельников, і до них. А люди ті на нас стволи наставили. Багатенько так. І не тільки стволи. Бо озброєні були різноманітно. Та й самі люди дивні. – Стій! – кричать мені їх благородь. Сам он зупинився, руки підняв, наче здається. Ну, і я так само. Стоїмо, а люди до нас наближаються. Яких там тільки немає. Один чорний, немов вугіллям вимазаний, та ще голий майже, тільки у спідниці з трави. Інший у пір’ї, немов виваляли його, худий, засмаглий. Ще один в армійському однострої, а колір шкіри теж наче у вугіллі валявся, тільки відмитий трохи. Ну, й інші дивнуваті. Підійшли до нас із їх благороддю, зброю не опускають, дивляться.

– Доброго дня, – каже Мельников, посміхається радісно. Йому один із озброєних, мабуть офіцер, у червоному такому однострої, щось каже. Не по-нашому. Я нічого не зрозумів, а їх благородь як давай цвірінькати. Завели розмову. Балакали кілька хвилин, потім той, у червоній формі, махнув рукою, мовляв, усе, опускайте зброю. Хтось опустив, а хтось і ні. Тоді їх благородь до них звернулися. Теж не по-нашому. Щось іще побалакали, тоді вже всі зброю опустили. Один хлопець у шкіряних штанях і шапці такій великій дістав цигарки, пригостив, закурили всі, окрім того негра у однострої. Він сигару мав, це як цигарка, тільки товста і без паперу, з самого тютюну скручена. Стоїмо, смалимо.

– Де ми? – питаю тихенько у їх благороді.

– А бозна. Ніхто не знає.

– А як вони тут опинилися?

– Та так само, як і ми. Викрали їх, а потім тут викинули. Прокинулися, коли падали.

– Навіщо ми тут?

– Ніхто не знає.

– А чому сонця три?

– Теж.

– А хто вони?

– О, та тут дуже різні люди, Ваню, такий набір, що в житті й не зустрінеш! – невідомо з чого радіє їх благородь.

– Та бачу я. А розкажіть, хто є хто?

– Ну, дивися. Оце у червоному – офіцер британської королівської армії Рідлі Скотт.

– Ну й прізвище!

– То в нас воно дивно звучить, а в них найзвичайнісіньке, як Петренко у вас у Малоросії. Ага, ото біля нього теж в однострої – П’єр Алімадже – зуав, тобто солдат французьких колоніальних військ. Ото в пір’ї весь – ватажок індіанців з Аризони, це штат такий в Америці. Отой чорний і в спідниці – зулуський воїн.

– Який?

– Зулуський. Це такі дикуни, з Африки.

– То ми в Африці? Ви ж казали, що ті чудовиська…

– Крокодили.

– Ага, крокодили, з Африки?

– Ні, кажуть, що це не Африка. Рослини інші і тварини. Так, он отой білявий – це бур.

– Це з ними англійці воювали? – згадую я, про це колись жваво балакали.

– Так, вони. Потім он ще самурай із Японії і ковбой з Америки.

– Хто-хто?

– Самурай – це наче дворянин японський, а ковбой – це як ото козак, тільки в Америці.

– І як ото могли япошки ті нас перемогти, коли в них он шаблі? – дивуюся я, позираючи на самурая.

– То не шабля, Ваню, а меч. І сучасна зброя у них теж є, – каже Мельников і помітно сумнішає. Не люблять їх благородь про війну згадувати. Такого надивилися там, що досі вистачає.

– А ото хто, останній? – киваю на худенького чоловічка в піджаку, схожого на наших жидків із Подолу, чорнявого та кучерявого.

– Це сицилієць.

– Хто?

– Народ такий. Вони в Італії, наче чечени в нас, войовничі горяни, схильні до бандитизму.

– Нічого собі компанія, – кажу. – А чому вони всі у своєму одязі, тоді як ми у цьому блакитненькому?

– Не знаю. Зараз спитаю.

Мельников звертається до англійського офіцера, потім ще балакає з чорним французом.

– Виходить так, що їх безпосередньо з місць служби викрали. Срібні. А нас же спочатку Слимаки, а потім уже Срібні, Може, через це. До речі, матеріал цей ковбой упізнав. Каже, що зветься він «джинсом» і в ньому шахтарі працюють. Треба щось інше знайти, ми ж служиві люди, – хвилюється їх благородь.

Бачу, що хлопці починають за щось сперечатися. Люди гарячкуваті, одразу за зброю хапаються.

– Про що це вони? – питаю у їх благороді.

– Та вирішують, що робити.

– І які пропозиції?

– Англієць пропонує піти до річки, яка протікає тут поруч, там зробити пліт і сплавлятися до океану. Річка велика, мусять бути якісь міста на ній. Нам би тільки до цивілізації дістатися.

– А чому інші проти?

– Бур просто англійців не любить, зуав теж. Зулусів англійці взагалі знищували.

Мельников тихенько пояснює, що ото відбувається, потім втручається у розмову. Сперечаються довго. Нарешті вирішують, що хто хоче – йде до річки, а хто хоче – залишається тут. Залишається лише бур, такий білявий міцний парубок із великими долонями робочої людини. Але з того, як тримає гвинтівку, видно, що і до зброї звик.