Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Роблю крок у воду, наче пливти зібрався.

– Ваню? – дивується їх благородь. Я повертаюся, наче до нього, а сам дивлюся на берег. Окрім хлопців, нікого там. Але ж дивився хтось, дивився! – Ваню, що з тобою? – помітив Мельников мою схвильованість. Відповісти я не встиг, бо закричав японець. Меч свій вихопив і вдарив. Наче у повітря, тільки меч ударився, немов на броню наштовхнувся, аж іскру вибив! І на мить, на одну лише мить, у повітрі дещо помітне стало. І те помітне я одразу впізнав! Срібний! Це був Срібний!

Японець ще встиг вдарити раз, а потім нанизало його на величезну шаблюку, що взялася з повітря. І тут же постріли. І кулі, що у повітрі наштрикалися на щось невидиме та відлітали з іскрами. І в місці удару ставало видно сріблястий панцир. Такий міцний, що кулі його не брали. А тут зуав дістав динамітну шашку! І підпалив від сигари, яку, шибайголова, навіть не виплюнув, коли оце почалося. Зуав кинувся з шашкою до чудовиська, але наштовхнувся на невидимий удар і відлетів убік. Ми стріляємо в повітря і відходимо, бо чудовисько наближається до нас. Коли бачу, як індіанець підхоплює шашку, що випала з рук зуава, і кидається вперед. Чекаю удару, але його немає, індіанець біжить, потім бере вбік, а потім стрибає. Наче в повітря, але зависає у ньому, наче почепився за щось, і тут чується рев, страшний такий рев, наче десять тигрів одразу! Індіанець робить рух рукою, штрикає шашкою в повітря і відстрибує геть. Так виходить, що падає у річку. Ми бачимо шашку, яка залишилася в повітрі й крутиться на місці, рикання, а потім вибух. І на землю починають падати сріблясті шматки чудовиська. Так, це був Срібний! Він якось міг так робити, що ми його не бачили! А він бачив! Він убивав! Онде валяється мертвий японець! А ось мертвий Срібний. Всі підбігли, дивляться на його шматки. Он видно подряпини від меча японця, а он маленькі вирви від потрапляння куль. А ми ж стріляли впритул! Он та шабля, яка ріже людину, наче гарячий ніж масло. А в іншій руці ще щось, схоже на невеличку гарматку.

– Диви яке! – захоплюється Мельников, роздивляється залишки чудовиська. Хапаю його за руку.

– Тікати треба!

– Ти що, куди тікати? Ми ж перемогли! От зараз би фотоапарат, щоб карточку зробити, а то не повірять же, на кого я полював! – Мельников аж ногу на залишки чудовиська ставить.

– Не ви, а на вас! – дратуюся я. – Ходімо!

– Ваню, припини! Я твій начальник! – ображається Мельников.

– Ваша благородь, Срібний же не сам був, товариші його зараз прийдуть! – шепочу йому. Бачу, як інші хлопці роздивляються шматки чудовиська. – Тікаймо!

– Я – офіцер, я не можу тікати! – ображаються їх благородь.

– Тоді відступаємо! Вони повернуться!

– Ну й нехай! Висадимо їх у повітря! Он у зуава, мабуть, іще шашки є! – Мельников біжить до зуава, який лежить на березі в дивній позі. – Чорт! – їх благородь присідають, починають трусити негра у формі французької армії. Але дарма, живі так не лежать. Он і кров з рота. Мабуть, дуже сильний удар отримав від чудовиська. – Мертвий, – розводить руками Мельников. Я присідаю поруч із зуавом. Нишпорю кишенями. – Ваню, ти що робиш? – обурюється їх благородь.

– Курити схотів, – знаходжу жерстяну коробку з сигарами.

– Ваню, не можна… – починає, було, Мельников, коли індіанець, що виліз вже з води і теж дивився на залишки Срібного, кричить. Ухиляється від невидимого удару, наступний відбиває своєю сокиркою. Хлопці починають стріляти, кулі, як і раніше, відлітають від чогось невидимого. Від Срібного. Кількох Срібних. Бо один зайшов зі спини індіанця і вдарив. Шабля, що через кров стала видимою, пройшла через тіло, і бідолашний дикун засіпався, наче червак на гачку. Сицилієць стрибнув на власника шаблі, почав стріляти, мабуть, цілив у голову, але його було відкинуто, легко і далеко, наче муху. Усі, хто залишився, почали відступати. Срібні нас більше не чіпали. Ми сховалися у лісі. За кілька хвилин повернулися на берег. Залишків Срібного не було. З японця, зуава та індіанця були вирізані хребти та голови. Сицилієць сидів у воді і весь тремтів.

– Вони ж могли вбити його, – кажу Мельникову. – І всіх нас. Але не вбили.

– Ми чинили спротив! – гордо відповідає він, хоч сам переляканий.

– Їм плювати на наш спротив! – дратуюся я.

– Тоді чому сицилієць живий?

– Вони не хочуть поспішати.

– Що? – їх благородь здивовано подивися на мене.

– Вони хочуть отримати побільше задоволення. Полювати на нас повільно, вбивати порціями.

– Про що ти говориш?