Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так, тільки сидіть, на коліна не падайте! – кажу йому, бо бачу, що знову він зібрався ноги мені цілувати. – Справи я таки розслідую. Але мушу вам повідомити, що роблю це за гроші.

– Я знаю. Ось, – дістає він із кишені купюри. – Ось тут п’ятдесят рублів. Все, що зміг назбирати. Це вам на початок. А далі, якщо знайдете Ганнусю, то я хату свою продам. У мене добра хата, з дубових паль, неподалік від вокзалу, в самому центрі! Добру ціну за неї візьму, тут уже не хвилюйтеся.

– А де жити будете?

– Якщо повернете мені Ганнусю, то з нею будь-де житиму! Усюди мені добре буде. А без неї – погано. Знайдіть її, благаю вас!

– Я просто хочу одразу вас попередити, що в ході розслідування всяке може виплисти, – кажу йому і в очі дивлюся, щоб побачити, чи зрозумів він мій натяк.

– Що саме? – не розуміє він.

– Наприклад те, що мертва ваша донька.

– Ні! Ні! – аж підхопився він. – Жива вона! Жива! Серцем чую, що жива! У біді, але жива! Жива! Точно вам кажу! Жива! – кричить, я киваю, а сам розумію, що серце батьківське не дуже надійний доказ, бо частенько відчуває те, що хоче відчути, а не те, що є.

– Дай Бог, щоб жива була, – киваю я.

– То візьметеся за справу? – питає він і так дивиться, що в мене і вибору немає. Бо ж якщо відмовлю, то знову за чоботи схопиться, під хатою ночувати буде, вмовляти. І не відступить, бо у відчаї він.

Він у відчаї, а я спокійний. Зрозуміло, що відбулося. Жила дівчина за батьком, як за кам’яною стіною, а потім потрапила у світ. А світ же п’янить людей незвичних, то закрутило дівчині голову. Роман якийсь, звабив хтось, може, уже й носить у пелені. А знає ж, що батько строгий, то боїться написати йому, ховається. Часто таке трапляється. Тільки казати це чоловікові сенсу немає, бо все одно він не почує, не повірить, що його улюблена донька на таке здатна. То треба якось хитро відкараскатися.

– Справу я вашу візьму, але одразу попереджаю, що чутки, які про мене ходять, перебільшені. Щось я розплутую, а щось і ні. То щоб потім без образ, бо справа ваша складна та непевна.

– Які образи? Ви тільки Ганнусю знайдіть, і більше мені нічого не потрібно! Ганнусю знайдіть! А хочете – я рабом вашим стану? Що скажете, те і буду робити! Задарма! Я на все здатний, лише б Ганнусю врятувати!

– Ні, повертайтеся додому, залиште адресу тільки. Я буду вам листами повідомляти про хід справи. І ви пишіть, якщо щось нове дізнаєтесь.

– Писатиму! Писатиму! – он як він зрадів, аж пританцьовує. Довірливий у нас народ. – Тільки знайдіть, знайдіть!

Ледь спровадив цього божевільного. Вирішив, що за місяць напишу листа, а там, може, життя Ганнусю притисне, і повернеться вона до батька. Частенько ото я спостерігав, що коли батьки дитину оберігають від життя, то дитина потім, як на волю вирветься, починає витворяти різне. Наче з ретязя зірвалася. Тут краще призвичаювати заздалегідь.

Ото я так думав і таким себе розумником відчував, що страшне. Але Господь наш уміє здивувати і на місце поставити. Добряче вміє. То ото за кілька днів був я в полі. Коли чую, у дзвін забила Уляна Гаврилівна на хуторі. Хтось приїхав. Важливий, мабуть, бо я наказав лише у важливих справах мене відволікати.

– Ну, мужики, без мене закінчуйте, – сказав хлопцям у полі, сів у бричку та нагнав Чалого.

Ще здалека побачив, що біля двору візок чужий стоїть. Троє людей, один у руках оберемок якийсь тримає. Гостей я не чекав, то здивувався. Поближче роздивився, що онде візник із Ромен, жіночка в ошатній сукні й чоловік у військовій формі, тільки дивній якійсь, не нашій. Мене побачили, дивляться уважно, особливо той офіцер.

– Доброго дня, – кажу.

– Доброго. Ви – Іван Карпович Підіпригора? – питає жінка. Дивно, що вона розмову веде, а не офіцер.

– Так, я, – киваю.

– Тоді в мого клієнта до вас справа. Можемо десь побалакати? – питає жінка, а я роздивляюся, що в офіцера в руках не просто оберемок, а кошик із дитинкою маленькою. Здогадуюся, що, мабуть, матуся втекла кудись і батько розшукати хоче.

– Так, звісно, зараз я собак приберу.

Відчинив хвіртку, яка в мене на секретному засуві, загнав собак у сарай, щоб не заважали, запросив гостей. Пішли зі мною жінка та офіцер, візник на вулиці залишився. Жінка була років сорока, спокійна, поважна. А офіцер чорнявий, високий, красивий. Із гвардії, мабуть. Тільки що за форма дивна така?

Провів я гостей у садок, де ми сіли під навісом. Офіцер дитину з рук не випускав, дивився на мене чомусь насуплено, наче невдоволений був.

– Іване Карповичу, мене звуть Анастасія Ройтнер, я перекладач із Одеси. Мій клієнт – офіцер армії Королівства Італії Вінсенто Мічеллі, – каже жінка, я здивовано дивлюся на неї, бо яка в цього гостя може бути до мене справа? Офіцер з Італії? Італії. Я згадую про Ізабеллу, і знову серце моє болить за ту помилку. Аж кривлюся, бо ж пече, наче вогнем.