Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Пощастило нам, Іване Карповичу, що така спокійна дитина. Є ж такі діти, що вночі анітрохи заснути не дадуть, усе волають. А Моніка наша увечері поїла і спить. Вночі прокинулася, ще поїла і знову спить. Золота дитина! – казала мені Уляна Гаврилівна.

– Це вона в маму, – щасливо усміхався я.

Любив уранці сісти біля люльки і чекати, поки мала прокинеться. Вона одне око розплющить, мене побачить і всміхається одразу. Ота її усмішка краща за все мені. Беру її на руки і чукикаю, поки Уляна Гаврилівна готує молоко для сніданку. Вона хотіла малу до себе в кімнату забрати.

– Щоб ви, Іване Карповичу, не турбувалися вночі.

Але я не віддав, бо якраз хотів турбуватися скільки треба. Так удома засидівся, що довелося прикажчика найняти, щоб слідкував за порядком на землі. Я ото якщо увечері з хутора виберуся на годину-дві, то й добре. А бувало, що і по кілька днів не виходив.

– Обабилися ви, Іване Карповичу. Хіба ото можна так, через дитину? – дивувалися мужики з Капітанівки. У них так не заведено було, бо дітей повна хата, хоч би пам’ятати, у кого яке ім’я. Я нічого не відповідав, сидів і сидів днями з малою.

Ото якось заколисую Моніку, коли собаки загавкали. І у ворота хтось грюкає.

– Відчиніть! Відчиніть! – кричать щосили. Я Моніку Уляні Гаврилівні віддав, вийшов у двір. Револьвер завжди при мені, бо хоч у нас тут спокійно, але могли з’явитися люди, яким я не до вподоби.

– Хто там?

– Іване Карповичу, це я! Василь Степанович! – я вже й забув, як його звати, але з голосу впізнав того бідолаху з Конотопа, від якого донька поїхала.

– Що сталося? – питаю і хвіртку відчиняю. Дивлюся, а в гостя мого обличчя божевільне, сам весь у пилюці, дихає важко, таке враження, що з самої станції сюди біг, не зупинявся.

– Біда, Іване Карповичу, біда! – кричить і стогне. – Мені Ганнуся наснилася! Плакала, допомогти благала! Рятувати її треба, Іване Карповичу, рятувати! – і як впаде у ноги, знов давай чоботи мені цілувати.

Як я його не переконував не дуріти, а переконати не зміг. Усе він розповідав, як Ганнуся уві сні плакала та просила допомогти. Дивлюся, що від нервів та горя аж трохи наче збожеволів він. Думаю, як же від нього відкараскатися, а він знай собі все виє: «Ганнуся! Ганнуся! Рятуйте! Допоможіть!»

– Ну, все, досить, підводьтесь уже, – кажу йому.

– Знайдіть мені її! Знайдіть! – хрипить він. – Благаю! Врятувати просила! Ганнуся!

Я вже, чесно кажучи, збирався ще якось його обдурити, а потім подумав, що якось це вже дуже недобре. У такому горі людина, то хоч чимось маю допомогти. А ще уявив, якби ото з Монікою моєю щось сталося, що б я робив. І ото коли про Моніку подумав, то одразу стало легше мені і зрозуміло.

– Все, припиніть! Давайте гроші. Завтра поїду до Києва, роздивлюся, що і як. Коли можна її знайти, то знайду. Тільки щоб ви мені тут без істерик! Повертайтеся додому і чекайте від мене звістки.

– Ні, не піду додому! Тут буду жити! – кричить.

– Де – тут? – дивуюся я.

– А он під деревом! Нікуди не піду звідси! Вас чекатиму! Врятуйте її! Допоможіть Ганнусі!

Як я його не переконував, а вперся чоловік – і все. Домовилися, щоб залишався. Я дозволив йому на сіннику спати і попросив Уляну Гаврилівну, щоби давала йому їсти.

– І за Монікою слідкуйте.

– Та не хвилюйтеся, Іване Карповичу, їдьте спокійно, – усміхається кухарка моя, жінка розважлива та розумна.

З тим я поїхав до Києва. Там знайшов мого знайомого поліцейського пристава Воронька. Той мене, як побачив, зрадів неймовірно.

– Іване Карповичу! Дозвольте вас хлопцям показати! – кричить, а сам дивиться на мене, наче на циркача якогось.

– Що зробити? – дивуюся я, бо ж я не слон і не баба з бородою, щоб мене комусь показувати.

– Показати, хлопцям! Вони не вірять, що я вас знаю і з вами товаришую! Ходімо!

– Зачекай, я що – ведмідь на ярмарку, щоб мене ото показувати?

– Тю, Іване Карповичу, кого ведмедем здивуєш? А ви зараз справжній герой! Тільки про вас і балакають. Завдяки тому журналу!

– Якому журналу? – стою я розгублений, бо геть нічого не розумію.

– Ну, де пригоди ваші описані! – кричить Воронько і знову тягне мене кудись, а в мене щелепа нижня впала. Про мене, у журналі? Що за дива?

– Зачекай, який такий журнал?

– Зараз покажу! Прошу! – відчинив двері до поліцейського відділку, наче швейцар до готелю. І тверезий же, а очі блищать, наче цілий кухоль видудлив, весь якийсь збуджений. Тільки ми зайшли до кімнати, де рядові поліцейські, як він закричав: