Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Як таке могло бути? – дивуюся я.

– А ви не розумієте, Іване Карповичу? – зітхає Воронько.

– Не розумію! Як могли якісь злочинці дрібні на поліцію вплинути! Коли наказ міністра є, коли сам государ повелів викоренити!

– Через гроші, Іване Карповичу, через гроші. Бо гроші – то така сила, що і міністра переб’є, і самого государя імператора.

– Та які там уже гроші? – дратуюся я.

– Великі, дуже великі. Прибуткова ця справа, людьми торгувати. На кожній проданій дівчині не одна сотня рублів наварюється, а продають же не десятками, а сотнями, може, навіть тисячами!

– Але ж сам государ повелів, міністр наказав! – безпорадно кажу я.

– Государ із міністром у столиці, а гроші тут шелестять. Дивлюся я, що після цього всього у начальника відділку екіпаж новий, пан поліцмейстер машину красиву купив із відкидним верхом, ті, кого я арештовував, на різдвяний бал губернатора гроші дали! Тобто купили, з усіма бебехами керівництво моє купили!

– Крамольні речі кажеш, Микито, – тут уже я попереджаю.

– А що, неправда? Все гроші зроблять. На місяць-два вщухли ці гади, а тепер знову, як і раніше. Ще гірше навіть, не ховаються. І на вокзалах полюють, і на базарах, але, мабуть, замало їм живого товару, почали он об’яви давати, – киває Воронько на об’яву, яку я йому показав. – Так скоро будуть самі у провінцію їздити, по містечках та селах, людей ловити. Може, вип’ємо, Іване Карповичу, а то аж гидотно!

– Пізніше трохи давай. А от що значить, що до Кременця її повезли?

– Значить, що не дуже вона далеко. Скоріше за все у Відні чи Празі. Якби в Ревель, то це значить до Гамбурга чи Амстердама повезли, може, і до Парижа. Через Одесу везуть до Константинополя, Каїра, Бейрута, або вже зовсім далеко, у ту ж Бразилію чи Аргентину.

– А от як думаєш, жива та Ганнуся?

– Не знаю. Взагалі-то людоловам цим убивати невигідно, вони за кожну дівку гроші заплатили. Але інколи буває, що дівчина сама у зашморг полізе від жахливого життя. А можуть і вбити, коли тікати спробує чи так і не підкориться. Я говорив із кількома дівчатами, яким дивом врятуватися вдалося. Страшне розповідали, що їх там і за людей не вважають.

– Жах, – кручу я головою. – А ось цей Жорж Соверен, ти про нього часом не чув?

– Ні. У цих хлопців завжди імен – наче в собаки бліх. Сьогодні він Жорж, завтра – Жан, потім Ганс, Мауріціо, Абрам, Василь і так далі. Он же ти бачиш, який хитрий. Навіть адреси не вказав, а пред’явнику асигнації з відповідним номером. І Ганнусю цю зустрічав на вокзалі, невідомо куди повіз. Тепер шукай його.

– Ото б картотеку по цих хлопцях подивитися.

– А немає картотеки, – Воронько аж на підлогу плює.

– Як немає? – дивуюся.

– А так, поки не було мене, спалили її. Щоб і сліду не залишити.

– Ну дають!

– Дають, Іване Карповичу, дають. Якісь гнилі часи почалися. Ані страху Божого в людей, ані честі. За гроші що хочеш утворити можуть! Чужими дітьми торгувати, на потурання їх продавати! Не бояться суду, ані людського, ані Божого. Ну нехай людський, хабар тицьнуть і все вирішать, а з Божим судом як бути, Іване Карповичу? На що вони сподіваються? Невже розраховують і Господа нашого купити? Куди котиться світ, коли люди вже Бога не бояться?

– Ой не знаю, Микито. Не знаю, – сидів я похмурий, і таке відчуття в мене було, наче цеберко помиїв на мене вилили. Підозрював я, що не все добре в Отєчєстві нашому, але щоб ось так прогнило, і подумати не міг.

– Давайте вип’ємо, Іване Карповичу.

– Та давай уже.

І випили ми. Добряче так, але не до втрати людського вигляду. Точніше, я не до втрати, а Воронько перебрав. Ледь я його дотягнув до візника, відвіз додому. Там на нього чекала жінка вагітна, кричала щось, я швиденько геть поїхав, заночував у одного знайомого з контори. Вранці він мене і розбудив.

– Іване Карповичу, ви подивіться, про вас у газетах пишуть! – каже і дає мені газету. Я, було, подумав, що граф знову щось про мене тиснув, коли дивлюся – ціла стаття на першій шпальті про те, що до Києва прибув знаменитий сищик Іван Карпович Підіпригора, який розслідує чергову справу і тримає її у строгій таємниці. Згадувалося, що моя поява у відділку поліції викликала фурор.

– Ви тепер зірка, Іване Карповичу, – каже мій знайомий.

– Чаю дай. А то хоч зірка, хоч ні, а з похмілля пити хочеться, – насупив я брови і сиджу злий. Бо ж звик діяти непомітно, а тут диви як, наче на долоні я, на полювання з дзвоном вийшов.

– І звідки вони знають все, у газетах цих? – дратуюся.