Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Розписався я, у самого аж голова гуде від усього цього. Ну, наробив граф, ну, прислужився, хай йому цур!

– Я такий щасливий, що вас зустрів! – поштар тільки головою крутить і всміхається. – І я ж за вашою методою працюю! Тепер хто не прийде, а я придивляюся, чи немає чогось підозрілого. Ото і того чоловіка примітив, і шерсть собачу. В мене ще кілька підозрілих є, давайте я розповім! Одна жіночка…

– Ні, дякую! Я поспішаю! Термінова справа!

– Розумію! Розумію! – крикнув уже мені у спину.

Вийшов я з пошти і до найближчого трактиру, там усівся обміркувати все. Бо після вчорашнього голові важко, а тут іще оці дива, що тепер мене кожна собака знає. Ну, граф! Аби далі не дратуватися дарма, почав над справою думати. Але що тут подумаєш. Візників у Києві багато, машин теж. Спробуй знайди тих, хто до пошти клієнта возив. Тим більше, що цей Жорж міг візників міняти. Не знайдеш. Вирішив я поїхати до Кременця, там дізнатися, що і як. Пішов до Воронька попрощатися, бо ж учора не зміг через його стан. Біля відділку перестрів його. За голову бідолаха тримається, крекче, видно, що йому значно важче, аніж мені.

– Микито!

– О, Іване Карповичу! А я вас шукаю! – каже і стогне.

– Що, важко після вчорашнього?

– Та хай Бог милує. Набрався як чіп!

– Що хотів?

– Та попросили мене звести з вами.

– Хто попросив? – я вже і не дивуюся, бо заморився дивуватися.

– Журналіст один.

– Що? Микито! Ти при тямі, чи похмілля весь мозок виїло?

– А що?

– Щоб я з журналістом балакав? Та ніколи!

– Дарма, Іване Карповичу!

– Мені ті газети ні до чого! Вже весь Київ знає, що я тут!

– Так і використовуйте це! – каже Воронько.

– Що? – дивуюся я.

– Використовуйте! Щось я вас зовсім не впізнаю, Іване Карповичу, засиділися ви на своєму хуторі! Ви хоч розумієте, яка це сила – газети?

– Та яка там сила?

– Велика сила! От та справа, про яку я розповідав, щодо торгівлі людьми. Хіба б стало про неї відомо, якби спочатку журнал не написав, а потім газети не роздмухали? Не стало. Мандрівник би листа додому надіслав, його б почитали, позітхали і сховали. А ось газети взяли і роздмухали історію! Так, що аж государ втрутився!

– Ненадовго, щоправда.

– Це є гріх, бо швидко газети холонуть. Вони ото як солома горить, вогню багато, але недовго, спалахнули й цікавість утратили до справи. Але все одно, Іване Карповичу, нехтувати ними не треба. Розумна людина не лобом стіни пробиває, а намагається їх на свою користь використати. Ви ж самі це мені казали! – каже пристав.

Я спочатку аж розізлився, бо так схоже було, що вчить він мене. Мене!.. А потім пригальмував я. Бо ж розумна людина вчитися не соромиться, а дурень думає, що все знає. Слушно каже Воронько, і тут гріх його не послухати. Як он учора сказав, а сьогодні в газеті, й ціле місто балакає, то можна це використати.

– Добре, побалакаю я.

З журналістом ми зустрілися в кав’ярні. Я його уявляв якимось молодим, блідим та з полум’яними очима, а тут прийшов такий товстунчик рум’яний, замовив нам по чарці вина й одразу до справи узявся.

– Всі цікавляться, що великий сищик робить у Києві?

– Розслідую одну справу.

– Яку саме?

– Про зникнення дівчини, що писала листи пред’явнику асигнації з певним номером.

– Вбачаєте якийсь кримінал?

– Скажу, коли знайду адресата.

– А знайдете?

– Вже майже знайшов. Ще день-два – і матиму можливість побалакати з ним, бо вже йду по сліду.

– І що той слід каже?

– Що дехто собак любить більше, аніж людей.

– Загадками говорите, Іване Карповичу.

– Кому потрібно, той почує.

Далі журналіст почав мене розпитувати про минулі справи, описані в журналах.

– Дуже вони, Іване Карповичу, відрізняються. То хоч написано бідно, але зі знанням справи, а потім шматок іде пишний, красиво написаний, але з нісенітницями різними, наче не ви писали, а хтось інший, який нічого в розслідуваннях не розуміє. Як таке може бути? І хто такий той граф Маєвський, яким історії підписані?

– Граф – сусід мій, ми часто спілкуємося, і попросився він бути моїм секретарем. Я погодився. То щодо історій усі питання до нього та його нестримної фантазії.

Ще побалакали ми і розійшлися в приємному настрої. Я сходив до Розочки Шпільман, яка візитові моєму дуже зраділа, вмить запропонувала найкращих своїх дам. Але я поговорити прийшов. Та тільки почула мої запитання, як одразу спохмурніла.

– Іване Карповичу, за всієї моєї поваги до вас нічого сказати не можу. Окрім того, що краще у цю справу вам не лізти.