Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ох, Іване Карповичу, та про ваше походження можна роман цілий написати!

– Ні, наполягаю, щоб ви про це нічого не писали! – кажу строго.

Граф обіцяє, але знаю я ціну його обіцянкам. Сказати Маєвському таємно – наче серед ярмарку заволати. Ну, то нехай. Граф же думає, що тільки в нього уява та вигадки, а всі інші на те не здатні. Дуже навіть здатні.

Посміхаюся я, ще трохи побалакали ми, а потім Маєвський задрімав. Ну, воно важко було не задрімати, після такого обіду, яким нас Уляна Гаврилівна пригостила. Я тихенько підвівся і пішов до Моніки. Вона біля Уляни Гаврилівни совалася у люльці. Мене побачила, усміхнулася.

– Тато! Тато! – сказала і потягнулась до мене.

Я малу на руки взяв, коли почув, що авто на хутір їде. Вийшов подивитися. Біля мене двоє собачок молодих, яких я замість убитих вовкулаком узяв. Закрив їх, щоб дарма не гавкали, і вийшов гостей зустрічати. Ще за тим, як важкенько авто по дорозі перевалювалося, зрозумів я, що гостей багатенько і всі люди в тілі. Авто красиве, чорне, не з наших країв, торохтить поважно так, наче єпископ проповідь читає.

Ось під’їхало, виходять троє дядьків. Усі високі, гладкі, в дорогих костюмах. І одного наче знаю я. Точно! Та це ж Іполит Всеволодович Василевський, полковник охоронного відділення, з яким я мав справи під час відрядження до Великого князівства Фінляндського! Здивувався я.

– Іване Карповичу, впізнаєте? – питає полковник. А я у фрунт витягнувся. – Та ну, припиніть, ми ж зараз цивільні люди.

Підійшов до мене, руку потиснув, обійняв сердечно.

– Знайдеться у вас хвилинка для нас, Іване Карповичу? – питає.

– Звісно. Прошу за мною.

Провів їх до себе в кабінет, бо в садочку граф спав, не хотілося його будити, щоб гостей він моїх побачив. Видно було, що приїхали вони у справі і справі серйозній, а Маєвському серйозних справ краще було не знати, бо вмить повітом рознесе.

– Слухайте, а ви тут непогано влаштувалися! – засміявся полковник, який уважно обдивлявся хутір із вікон мого кабінету, а тепер махнув навколо красивою шкіряною текою.

– Може, вип’єте чогось з дороги? – питаю.

– Ні, дякую. Випивати нам часу немає, то одразу до діла, – зробився полковник серйозним, як і його товариші. – Іване Карповичу, я зараз працюю радником голови правління Першого залізничного товариства. Чули про таке?

– Звісно, чув. Залізниці будуєте.

– Так, будуємо. Шановні пани зі мною – члени правління нашої компанії, які забажали особисто бути присутніми при нашій зустрічі. Отже, наше товариство в процесі одного будівництва зіштовхнулося з деякими труднощами. То хочемо попросити вас, щоб ви допомогли нам їх здолати. Візьметесь, Іване Карповичу? – дивиться полковник на мене.

– Іполите Всеволодовичу, от буває так, що хворий до лікаря приходить, просить його вилікувати, а той одразу береться, навіть не оглянувши? Мабуть, не буває, хіба що лікар поганий. А хороший лікар огляне хворого, аналізи подивиться і тоді вже скаже. Ось я так само. Поки не знаю обставин справи, не можу сказати, чи візьмуся за неї, чи ні. Вже не ображайтеся, але такі мої правила.

– Розумію. – Василевський киває, здається, задоволений він моєю відповіддю. – Але хочу пояснити, що справа має державне значення і мусить бути збережена в цілковитій таємниці! Для цього вам потрібно підписати обіцянку про нерозголошення, – полковник поліз у теку діставати якісь папери.

– Шановний Іполите Всеволодовичу. Коли приходите ви до лікаря, то теж просите підписатися під такою обіцянкою? Думаю, що ні. Як не довіряєте ви мені і вважаєте, що можу я таємницю людей, які до мене звернулися по допомогу, розпатякати, то краще нам і справ жодних не мати. Бо як не можна мені довіряти, то ніякий папірець мене не зупинить. Якщо ж відома вам моя репутація і чули ви відгуки від тих людей, з якими я працював, тоді листок цей недоречний, – не хочу я підписувати жодних паперів, поки не зрозумію, в чому тут справа.

– Але ви зараз людина публічна, в журналах про вас друкують і…

– В журналах друкують лише те, що я вважаю за потрібне, й ані на крихту більше. То що у вас за справа?

Бачу, як Василевський дивиться на чоловіків, які з ним приїхали. Ті в свою чергу дивляться один на одного. Киває перший, потім другий киває вже полковникові. Той зітхає з полегшенням.

– Справа в тому, Іване Карповичу, що наша компанія отримала від держави досить велике замовлення на будівництво нової залізничної гілки до Шостки, – Василевський дивиться мені в очі. Я слухаю. – Там, як вам, можливо, відомо, знаходяться порохові заводи, досить важливі для забезпечення нашої армії. Стан справ у Європі зараз тривожний, не виключено, що почнеться війна, в якій знадобиться багато тисяч тонн пороху. А стара колія ледь витримує маленький паровоз і кілька пасажирських вагонів. То порох доводиться везти до найближчої станції возами. У мирний час сяк-так цього вистачає, але якщо почнеться війна, то неодмінно виникнуть проблеми. Отже, будівництво нової колії є справою державної важливості. Розумієте?