Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так. Але не розумію, чому зі справою державної важливості ви звертаєтесь до мене, а не до поліції?

– Тому що нам потрібен швидкий результат, – полковник відповідає швидко і переконливо. – А ви, Іване Карповичу, на мій погляд, саме та людина, яка може дати потрібний результат.

– Дякую за таку оцінку. То в чому проблема у Шостці?

– Наше товариство отримало державне замовлення на будівництво нової колії до Шостки. Кілька десятків верст для нашої компанії, яка побудувала тисячі верст залізниць, це дріб’язок. Але ми не можемо навіть розпочати будівництво.

– І що заважає?

– Будь-яке будівництво залізниці починається з прокладання її маршруту. На місце виїздить група інженерів, які вивчають місцевість і планують, де саме буде проходити залізниця. Наша перша група відправилася до Шостки ще восени. Тиждень попрацювали, а потім зник керівник групи. Його знайшли у лісі, на березі річки за кілька десятків верст від Шостки. Він збожеволів.

– Збожеволів?

– Так. Причому якось дивно. Він посивів, постійно тремтів, з ним траплялися істерики, а головне, він онімів.

– Онімів?

– Так. З того моменту, як його знайшли, він не сказав ані слова. А його підлеглі попросили перевести їх із Шостки. Ми не звернули на це увагу, надіслали ще одну групу. Її керівник застрелився на четвертий день після приїзду. Поїхав у болота, через які мусила проходити колія, і там застрелився.

– Точно самогубство? Може, вбили?

– Він застрелився з власного револьвера. Сліди опіку на скроні, так буває, коли стріляють упритул. До того ж, гаманець, годинник, сам револьвер залишилися на місці.

– Так, на пограбування не схоже.

– Зовсім не схоже. І от що цікаво, підлеглі загиблого знову попросили перевести їх із Шостки. Ми не погодилися, тоді вони звільнилися! А деякі ж із них пропрацювали у нас по двадцять років! До того ж, ми звільнили їх із вовчим квитком, вони не знайдуть собі роботу за спеціальністю. Вони знали про це, але звільнилися, лише б не залишатися у Шостці! І це ще не все! Ми не змогли направити туди третю групу! Всі наші інженери відмовилися їхати! Всі до одного! Ані погрози звільнення, ані обіцянки премій не подіяли! Люди не хочуть їхати до Шостки!

– І як це пояснюють?

– Ніяк. Відмовляються і все. А ще вони бояться. Я розмовляв і з тими, хто повернувся з Шостки, і з тими, кого ми намагалися надіслати туди. Всі вони бояться. Але не пояснюють, чого саме.

– Треба було їх підпоїти, – обережно раджу я.

– Робив це кілька разів. Вони не знають чому, але впевнені, що у Шостці небезпечно. Так само впевнені, що керівників інженерних груп було покарано за те, що насмілилися там працювати. То люди не хочуть ризикувати.

– Маячня якась, – кручу я головою.

– Згоден, маячня. Але вона нам дуже заважає. Ми мусимо розпочати будівництво, інакше нас оштрафують. Ще гірше те, що репутацію нашої компанії буде заплямовано, а це особливо погано напередодні війни, коли кількість замовлень значно збільшується! Нам потрібно, щоби ви дізналися причину, яка заважає будівництву. Якомога швидше дізналися!

– У вас були конкуренти на це замовлення? Може, це вони залякують?

– Ні, Іване Карповичу. Розумієте, державне замовлення – це така тонка сфера, де люди не намагаються штовхатися ліктями, наче на ярмарку. Все вирішується трохи інакше, і якщо щось твоє, то воно твоє, ніхто не зазіхає. До того ж, це зовсім невелике замовлення, щоб через нього починати боротьбу. Тим більше зараз, коли ми стоїмо на порозі величезних контрактів, пов’язаних з війною.

– То війна таки буде?

– На жаль, так, Іване Карповичу. Тевтонці зарвалися, і заспокоїти їх може тільки хороша прочуханка. То коли ви можете взятися до справи? Ми б хотіли, щоб просто зараз. І ось підтвердження серйозності наших намірів.

Полковник Василевський простягнув мені конверт. У ньому було три сотенних купюри.

– Це аванс і на перші витрати. Після завершення справи ми заплатимо ще стільки ж плюс премію, яка залежатиме від швидкості розкриття. Ми дуже сподіваємося на вас, Іване Карповичу. Саме тому два члени правління нашої компанії прибули до вас особисто, – полковник знову вказав на своїх супутників. А я сховав конверт.

– Що ж, справа видається мені цікавою. До того ж, ідеться про інтереси держави. Завтра я поїду до Шостки. Як я можу тримати вас у курсі справи?

– Я теж їду до Шостки. Там буду вас чекати у готелі «Клементина». Справа дуже важлива, то мені доручено займатися нею особисто.