Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

ване Карповичу, а чи не спіймати б нам німецьких шпигунів або яких-небудь найманців австрійського генштабу? – спитав мене граф.

Ми сиділи у садочку, попивали чай після смачного обіду Уляни Гаврилівни, Маєвський ще й коньяку випив, любив цю справу, сердега, казав, що і речення у нього в голові не складеться, поки не підбадьорить тіло спиртуозом.

– Графе, ви думаєте, що шпигуни ото наче гуси при дорозі ходять, що бери і лови? – дивуюся я. – Тим більше в нашому закутку, далекому і від столиці, і від кордонів!

– Ну, воно-то, може, і закуток, але зараз війна наближається з клятими тевтонами. Публіка бажає якихось розваг на цю тему. Я вже написав оповідання про те, як Олександр Невський псів-лицарів на Чудському озері розтрощив. Але добре було б і про сьогодення написати. Як от завелися в глибокому тилу німецькі чи австрійські поплічники і щось тут витворяють ганебне, аж сам Іван Карпович Підіпригора за них узявся – і до нігтя негідників! Публіка б це дуже добре сприйняла. Точно вам кажу. І з журналу мене в останньому листі питали, чи немає якоїсь шпигунської історії у нас.

– Та ну звідки. Я і в конторі в Києві коли служив, то шпигунів не зустрічав, що тут уже зараз казати. Та й для чого мені шпигуни, публіка, здається, і так добре сприймає мої історії.

– Поки так, Іване Карповичу, гріх скаржитися. Але справа в тому, що треба дивитися вперед. Зараз уже багато говорять про війну, і чим далі, тим говоритимуть більше. Патріотичні почуття всілякі, людям хочеться пережити перемогу над німецькими негідниками. Чому б їм це не дати у вигляді арешту німецьких шпигунів та провокаторів?

– Де я вам їх візьму? – аж трохи дратуюся я. – Що я – фокусник якийсь, що у циліндр рукою залізу і звідти за вуха шпигуна німецького дістану? Не мав я справ зі шпигунами, і брати мені їх нізвідки!

– Та не треба вам їх брати! Просто пригадайте якусь історію цікаву, до якої можна німців приплести. Мені було б до чого, а я вже дотачаю! – задоволено каже Маєвський, якому дуже подобається наш літературний успіх, що ото у журналах нас друкують, і взагалі слава на всю імперію.

– Значить, знову брехати? – кривлюся я, бо не люблю оце вигадувати абищо.

– Іване Карповичу, скільки вам треба разів пояснювати, що не брехати, а вигадувати! Це ж література, мистецтво, воно все базується на тонкій суміші правди та вигадки! І від цього стає тільки кращим! Це от як у каші: звари саму гречку – воно поживно, але не смачно. Треба солі додати, перцю, а ще як цибульки, на салі смаженої! Ото буде смак! – граф аж слинку ковтає. Хоч і давнього роду, а через бідність суцільну привчений до страв простих, можна сказати, мужицьких. – Так і в літературі, якщо слідкувати лише за тим, щоб писати, як насправді було, то можна цікавість втратити! Правда є, а смаку немає, читач пожує та виплюне! – каже граф, такий поважний, наче індик серед курей. Любить Маєвський повчати всіх, є такий у нього гріх, особливо зараз, коли схопив він бога за бороду тими оповіданнями.

– То як, є щось таке, куди б шпигунів можна було причепити?

– Здається, немає.

– Ну, тоді хоча б головного злодія німцем зробити. Страшного такого, підступного. Щоб людей труїв чи щось таке!

– Климентію Євграфовичу, хіба ото можна весь народ звинувачувати?

– Можна, Іване Карповичу. Німців зараз не те що можна, а просто-таки потрібно!

– Графе, у нашого государя імператора матір німкеня і бабця, і дружина, а ви таке кажете!

– Вони були німкенями, а стали руськими людьми, у православ’я перейшли! Іване Карповичу, ви розуміти мусите, що і як! А німцем ми знаєте кого зробимо?

– Кого?

– Отого обхідника з залізниці, який вовкулаком був!

– Та він же з Кишинева.

– Та не важливо! Буде Фріц Ульріх! Це на ура піде, що тевтонський покидьок у діточок наших кров пив! А ми його застрелили!

– Дивіться, щоб вам по шапці не дали. А то ж виходить, що німецький вовкулак тут багато років православних немовлят убивав, а поліція хоч би що.

– А в нас він зовсім недовго вбиватиме! Кілька випадків – і ось уже поліція просить Івана Карповича допомогти! І він, тобто ви, виходить на слід та вбиває негідника! Після чого присвячує свою перемогу государю! Та хай тільки хто насмілиться проти нас піти! Одразу німецьким шпигуном назвемо!

– Може, воно і не знадобиться ото німців цькувати? Якось домовляться государі, щоб не воювати? Бо погана то справа – війна, – кажу я.