Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А що за мужики?

– Та з Дуб’янівки. Село таке, серед Горюнівських боліт.

– Велике село?

– Та немале. А ще від села хуторів по лісах багато. Дикі люди. І балакають так, що нічого не зрозуміло, гірше за циган. Минулого року один робітник із фабрики зачепився з дуб’янівськими. Набігли фабричні, побили чужого. А потім дуб’янівські прискочили, фабрику оточили. Якби дві сотні козаків з Глухова не прибуло, то і штурмом би брали. Ледь вивели з міста. А фабричний той десь за місяць зник.

– Як зник?

– А так, пішов після зміни додому і зник. Вкрали його дуб’янівські, вони такого не вибачають. Справжні звірі!

– А поліція що?

– Нічого поліція. Дуже їм потрібен якийсь фабричний. Вони фабричних не люблять, ще як у 1905 році тут трьох городових убили. Та й у пристава справи з дуб’янівськими є, то поліція їх не чіпає.

Залізничник став розповідати, яка у Шостці поліція погана, хабарники та п’яниці. У нас у повіті не кращі були. Якось прогнила наша імперія. Куди тут воювати, коли поліція замість того, щоб порядок підтримувати, хабарі вимагає, а залізниці такі, що як їдеш, то молишся. І не аби з ким воювати, а з німцями, народом, схильним до порядку та системи. Поганий це ворог, не ті самі турки, яких ми бити звикли.

Посидів я ще трохи з залізничником і пішов до готелю «Клементина». Там мене провели до номера, який знімав полковник. Він мене побачив і дуже зрадів.

– Іване Карповичу, нарешті! Повечеряти з дороги не бажаєте?

– Та можна, – кажу, бо сидір Уляни Гаврилівни ще в обід з’їв.

– Ходімо до ресторації, компанія все оплачує! – полковник мене ледь під руку не вів, наче я важливий гість.

У ресторації, яка при готелі була, нам узялися готувати їжу, а поки полковник замовив по кухлю пива.

– Іване Карповичу, я при начальстві не все міг сказати, то скажу зараз. Допоможіть! Від цієї справи залежить моє майбутнє. Посада у компанії в мене добра, і втрачати її я не хочу. Не можу просто втратити, через деякі причини. То розберіться, в чому тут справа, прошу вас!

– Я спробую, спробую. Але в мене є кілька запитань. Перше: чому нову колію вирішили вести через болота, а не так, як стару?

– Там не такі вже й страшні болота. Кілька верст усього, інженери кажуть, що можна зробити насип. Там і раніше планували будувати колію на північ, але потім чомусь повернули на південь.

– І чому?

– Я не знаю. Кажуть, забагато розікрали, то зробили абияк.

– На цьому замовленні теж щось зароблять?

– Звісно, Іване Карповичу, будівництво залізниць – це ж золоте дно. То і зараз би щось заробили, але заробити тут не головне. Головне – виконати це замовлення, щоб отримати інші, вже по-справжньому великі.

– Хтось може бути проти того, щоби ви отримали замовлення?

– Хтось може, але тоді б вони діяли через уряд, через двір государя. А не ось так. Я від самого звільнення з охоронного відділення працюю в компанії, ніколи не чув про такі інтриги.

– А оті інженери, яких ви надсилали. Де вони тут жили, що робили?

– Жили тут, у готелі, в номерах на першому поверсі. Ось фотографії обох. А робили – виїздили за місто, вимірювали, дивилися, як дорога пройде. Кілька днів працювали, а потім ставалося щось. Один збожеволів, інший – застрелився. Оце таке. Ще пива?

– Давайте. А навіщо ваші керівники до мене особисто приїздили? Невже лише задля автографів?

– Вони довго не хотіли до вас звертатися. Боялися, щоб потім ця історія в газети не потрапила. Ну, і не вірили, що ви справді спеціаліст.

– А потім повірили?

– Так, роздивилися вас і дали згоду на співпрацю. Вони на людях знаються! Ви вже постарайтеся їх не розчаровувати, Іване Карповичу.

– Намагатимуся. А де зараз члени груп, які тут працювали?

– Всі звільнилися і поїхали подалі звідси.

– А той, божевільний, він де?

– У Харкові, на Сабуровій дачі. Зараз суди тривають. Родичі вимагають, щоб ми відшкодовували лікування, а компанія наполягає, що втрата працездатності сталася за неробочих обставин. Але суд виграємо, суди ми завжди виграємо.

Підійшов офіціант з великою тацею і почав виставляти їжу. Ми добре поїли з полковником, випили ще по пиву, потім він провів мене до номера на першому поверсі. Домовилися побачитися завтра. Коли полковник пішов, я одразу вимкнув світло, а потім обережно визирнув у вікно. Побачив якогось чоловіка, що стояв через дорогу. Може, просто так стояв, а може, і ні.

Я перетягнув ліжко до іншої стіни, перевірив замок на дверях, підпер їх стільцем, помацав ґрати на вікнах. Міцні. Потім роздягся, обережно склав одяг, а револьвер сховав під подушку і з тим заснув. Після вечері та пива спалося дуже добре.