Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Бо не місцевий. Прийшов до трактиру за роботу спитати, а мене нагнали, наче собаку скажену.

– Вони чужаків не люблять. З місцевими жодних справ не мають, навіть не одружуються.

– Що, тільки самі з собою?

– Інколи привозять собі звідкілясь жінок. Купують їх, чи що. Але більше самі з собою. Село ж велике, зараз там тисяч п’ять душ начебто. Хоча напевно ніхто не знає. Коли он перепис населення був, так переписники трьома возами поїхали туди. На версту від Шостки від’їхали, зупинилися і пиячили цілий день. Не наважилися у Дуб’янівку заїхати.

– Може, там секта якась?

– Ні. До них і штунда пхалася, і старообрядці, але всіх вони гнали. Просто самі по собі якісь.

– А отой професор Шищенко, який на них знається. Він де живе?

– У Глухові він. У вчительському інституті викладає. Дуже освічена людина, двадцять мов знає. Про що завгодно з ним можна поговорити! Дуже приємна у спілкуванні людина!

– Та ви що, двадцять мов! – дивуюся я, бо сам до цього не дуже здібний.

– Так. Вже б давно у Петербурзі чи хоча б у Києві викладав, але якісь там у нього чвари з керівництвом.

– Бунтівник, чи що?

– Та ні, щось через науку, я точно й не знаю. А ти яку роботу шукаєш?

– Та я почув, що залізницю збираються тут будувати. Думав там місце собі знайти. Але щось ніякого будівництва, – зітхаю я.

– Та яке там будівництво, коли якого інженера не пришлють, а з ним щось стається, – махає рукою лікар. – Погані тут місця. Ліси та болота, а ще оці дуб’янівські. Назбираю трохи грошей, поїду звідси, не хочу тут залишатися.

Ото з тим я повернувся до готелю. Побачив, що хвіст мій там стовбичить. Може, чекав, що я туди таки повернуся. Всівся я чекати. Задрімав трохи, коли городовий до мене прискочив, нагримав, щоб не спав я в громадському місці. Мабуть, за безхатченка узяв. Це добре, значить, жалюгідно я виглядаю, як треба. Пересів, ще трохи посидів, коли почув, як двигун торохтить. Ось приїхала машина полковника, а разом із ним троє. У цивільному, але військову людину завжди видно. Пішли до готелю. Хвіст за ними, мабуть, від самої станції був. Бідні двійко коней он аж ледь дихали, бо важко за машиною встигнути було. Чи помітили пани з контррозвідки хвіст? Думаю, що ні, вони ж шпигунів звикли ловити, які ховаються. А що за ними спостерігати можуть, так і подумати не могли.

Пішов я від готелю на виїзд із міста, там побачив цілу валку возів. Мабуть, порох везли на станцію. Спитав, чи підвезуть. Один із візників махнув рукою, щоб ліз я на віз. Я торбинку закинув, всівся зручно, візник руку протягнув. Я поклав туди п’ятак. Він головою закрутив. Довелося ще п’ятак додати. Гроші забрав і далі поїхав. Хотів я його розпитати, але на всі мої спроби почати бесіду відповідав він мовчанням. Лише іноді перегукувався з іншими візниками. Зовсім незнайомою мовою. Подумав би, що циганська, але ж які це цигани: дебелі, біляві, червонопикі та синьоокі. Не бачив я таких циган.

Доїхав до станції Вороніж, там заночував, а вранці поїхав до Глухова з селянином, який туди борошно віз. Допоміг йому розвантажитися, потім пішов до вчительського інституту. Там зайшов до туалету, вмився, перевдягнувся в одяг, який у торбинці мав. Пішов у кабінет до професора Шищенка. Чекав, що буде це якийсь дідок, а виявилося, що чоловік молодший за мене, невисокий, худий, в окулярах.

– Доброго дня, пане професоре, – кажу йому і до кабінету заходжу. В кабінеті цілі шафи книг, стільки їх, що за все життя, мабуть, не прочитаєш.

– Доброго, – киває, підвівся, дивиться на мене уважно.

– Професоре, я… – тільки починаю говорити, а він як сплесне в долоні.

– Іване Карповичу, це ви! Підіпригора! Я вас упізнав! Я ж вас читаю! Ось! – підбіг до шафи, дістав звідки підшивку журналів із моїми пригодами. – Іване Карповичу, яка честь!

Підбіг, руку тисне. А я тільки головою кручу, бо скоро хоч із бородою і живи, щоб припинили мене впізнавати.

– Прошу, проходьте, сідайте! – запропонував мені розкішний шкіряний фотель, метушиться навколо, наче великий князь якийсь до нього прийшов. – Оце так дива! Сам Іван Карпович Підіпригора до мене в гості прибув! Кому сказати, так не повірять!

– Я до вас у справі, Миколо Костянтиновичу, – кажу йому, бо вже заморився похвальбу слухати.

– У справі? Розслідуєте якусь справу? Як цікаво, що за справа? – очі в нього горять, руки він потирає, видно, що захопливий по натурі.

– Мені потрібна ваша консультація.

– Моя консультація? Для мене велика честь консультувати найкращого сищика імперії! Як ви того Шерлока Гольмца на чисту воду вивели! Блискуче! Фантастика!