Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Що?

– Я зламав собі життя!

– Як?

– А так! Спочатку мої публікації приймалися на ура. Всі були здивовані і шоковані. Вимагали ще і ще доказів, і я їх надавав. А потім проти мене почалася кампанія! Справжнє цькування, яке очолили кілька колег з Петербурга та Москви. Вони вказували на те, що не було ніяких готів на Дніпрі, й на те, що горюни – це етнографічна група руського народу, що побула під впливом литовців! Але в них зовсім немає нічого від литовців! Натомість готичні корені дуже добре відслідковуються! Я вказував на факти, я хотів наукової дискусії, а мене почали таврувати як зрадника і ворога імперії!

– За що?

– За те, що я, бач, віддаю слов’янські землі німцям! Але я нікому і нічого не віддавав, просто встановлював наукову істину, подобається вона комусь чи ні! Такий обов’язок ученого! Але мої супротивники надто заздрили моєму відкриттю! Вони вирішили мене знищити! Почали публікувати статті, в яких стверджували, що я робив свої дослідження на німецькі гроші, а потім і зовсім приплели сюди австрійський генштаб.

– А цей тут до чого?

– До того, що я вказував на окремий етногенез малоросів. Що точка зору, наче колись існував єдиний давноруський народ, з якого потім вийшли руські, малороси та білоруси, – це помилка, бо вона зовсім не підтверджується історією. Не було єдиного народу, а всі вищевказані групи формувалися окремо. В етногенезі руських велику роль відіграли фіно-угри, у білорусів – балтійці. Малороси ж формувалися шляхом змішування давнього іранського субстрату, тобто скіфів та аланів, зі слов’янськими племенами, з суттєвими домішками кельтів та готів, можливо навіть арабів та хазар, і вже точно – тюркомовних груп населення! – аж кричав професор, а я з розумним виглядом кивав. Це я в конторі навчився: що б начальство не казало, треба робити вигляд, що розумієш. Але тут треба не переборщити, і коли бачиш, що начальство вже саме не розуміє, до чого веде, тоді зробити дурні очі, щоб начальство бачило твою дурість і своєї не соромилося. – І це факт, наукова істина, а не моє бажання! Хіба я як вчений не мушу саме наукову істину шукати? Мушу, звісно мушу! Але мене звинувачують у тому, що я став мазепинцем і німецьким агентом! Це ж дурниці, Іване Карповичу, дурниці! Суцільні дурниці! Я – вчений! І я вивчаю те, що було! Я займаюся минулим, давно минулим! То до чого тут німецькі гроші чи австрійський генштаб? Якщо є факт значного впливу на малоросійську говірку іранських, кельтських та готської мов, то я просто мушу це досліджувати, хочу я, щоб так було, чи ні!

Далі професор уже таке почав розповідати, що я нічого не розумів, окрім того, що дуже вже він цією темою переймається, а ще більше ображається, що його звинуватили і майже витурили з науки.

– До того дійшло, що мені офіційно заборонили займатися історією цих країв! Зовсім! Уважно слідкують за цим! Ну хіба так можна?

– Начальству видніше.

– Так це ж не начальство вирішувало! Не государ імператор, не міністр освіти, а заздрісники в Петербурзі, які злякалися, що мої теорії, підтверджені фактами та дослідженнями, живого місця не залишать від їхніх вигадок, які не мають жодного стосунку до науки! – далі професор пішов чесати, незнайомими словами кидатися. Довелося перервати його.

– Слухайте, а можете з їхнім війтом познайомити?

– Він не буде з вами розмовляти.

– Чому?

– Не розмовляє з чужими.

– Але ж з вами став.

– Бо я звернувся до нього готською мовою.

– Що? А ви звідки її знаєте?

– Вивчив. Від готської мови залишилося кілька пам’яток, за якими я її більш-менш опанував. Я ж філолог, я знаю біля двох десятків мов. Коли звернувся до війта його мовою, він дуже здивувався і погодився зі мною поспілкуватися, бо я виявився першим чужинцем, який знав їхню мову.

– А ото в них трактир є у Шостці, «Хусгін», його місцеві «Гускою» звуть, що то означає?

– Хусгін – то придорожній дім по-готськи. Від «хус» – дім та «гін» – іти. До речі сама назва Дуб’янівка не пов’язана з дубом, як могло б здаватися!

– Не пов’язана?

– Ну поміркуйте самі – які дуби серед боліт!

– А чому тоді Дуб’янівка?

– Ця назва від готського слова дауп’ян, що означає «хрестити». Тобто колись воно було похрещене, мабуть, коли горюни прийшли туди вперше.

– Ви ж казали, що вони не християни?

– Були християнами. Але власні священики давно померли, і нікому було наставляти людей, то вони повернулися до старих богів, просто залучивши Христа до пантеону разом із Даждьбогом чи Вотаном.