Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Вирішив зранку піти довідатися, хто гостям куховарив і чи не підсипав він чогось у їжу, від чого потім легко лякалися люди. Крутився, крутився, заснути не міг, пити захотілося. У дворі колодязь був, я до нього вийшов, тільки набрав цеберко, як почув постріл. Далеченько, метрів за двісті-триста. Так само, як до готелю, де полковник Василевський залишився. Захвилювався я. Спочатку вагався, а потім побіг. Швиденько був біля готелю, а там уже кілька витріщак, швейцари перелякані.

– Що сталося?

– Пожилець застрелився!

Я побіг до номера. Ніхто мене не зупиняв. Побачив полковника на підлозі. Він сидів на стільці, а потім вистрелив собі у голову і впав. Мертвий. Бо ж у скроню поцілив, з такими ранами не живуть. Я побачив на столі клаптик аркуша. «Прошу в моїй смерті нікого не звинувачувати. Вибачте за все». І підпис. Літери нетверді, вже добре напідпитку був полковник. Згадав я його останні слова і стиснув кулаки, що не здогадався про наміри. Дуже захопився історією, а відчаю його не помітив. Почув кроки в коридорі, поспішив вийти. Коридором бігли кілька людей у цивільному. Я впізнав тих офіцерів з контррозвідки, яких Василевський привіз. Вони на мене й уваги не звернули, пробігли.

Я пішов. Не поспішав нічною вулицею і думав про смерть Василевського, людини непоганої, але занадто м’якої для цього життя, незвичної до неприємностей. Мабуть, сіромаха, через балерину ту в борги вліз, а без роботи віддати їх не міг і вирішив, що краще застрелитися, аніж ганьбу мати. Не чекав я, що міг ось так захопитися він. Одна справа – мій колишній начальник, штабс-капітан Мельников, який постійно у гречку стрибав, і місяця не минало, щоб у когось не закохувався. А тут же поважна людина. Хоча воно в такому віці буває, що злякається людина, думатиме, що життя минуло, схоче надолужити й почне витворяти щось таке, чого від неї не чекали. «Старому собаці засвербіло в сраці», – як кажуть по селах, нехай і грубо, але точно.

Ото ішов я, замислився, коли позаду почувся стукіт копит. Я узяв трохи вбік, щоб візник мене не зачепив, а потім – свист. Дивний свист батога, який оплів мені ноги. Ривок – і я покотився бруківкою, хотів дістати револьвер, схопився за внутрішню кишеню, але він залишився в кімнаті. Я підхопився, першого нападника встиг скинути, але другий мене повалив. Боляче вдарив і його, підхопився, а потім удар. Мабуть, кийком якимось по голові, бо настала темрява.

Отямився згодом, чув, як цокотять колеса бруківкою, то були ми ще в місті, а от коли стихло цокотіння, то виїхали з Шостки на путівець. Бачити я нічого не бачив, бо на голову мені натягнули мішок. А ще руки зв’язали мотузкою, в рота засунули кляп. Поклали на дно візка, самі сіли і ногами притиснули. Я не сумнівався, хто це зробив, тож анітрохи не здивувався, коли почув незнайому говірку. Горюни! Ну як же я не подумав! Вони ж слідкували за готелем! Побачили, як я прибіг туди, потім вийшов і пішов. Одразу кинулися за мною і схопили, наче дурня. Сам їм у лапи дався! Звісно, було в мене виправдання, що вражений був смертю Василевського, але не виправдовуватися мені потрібно було, а рятуватися. Бо горюни ці до добра не доведуть, тим більше, що везли мене до своєї Дуб’янівки, звідки чужі не поверталися.

Я застогнав, очікував якоїсь реакції, а мене знову вдарили по голові. То вже як наступного разу опритомнів, лежав мовчки і не ворушився. Мої викрадачі теж мовчали, інколи тільки покрикували на коней. Ми їхали по якійсь сирій місцині, бо й під колесами чвакало, і жаби навколо виспівували. Болота. Точно Дуб’янівка. Їхали довгенько, а потім знову колеса зацокотіли бруківкою. Потім віз зупинився, мені взяли й понесли кудись. Через мішок бачив, наче горять смолоскипи. Занесли до хати, кинули на підлогу, немов мішок, зовсім не панькалися хлопці. Щось сказали по-своєму. Їм щось відповіли. Мене поставили на ноги і мішок зняли.

Я був у якійсь хаті. Дивній, дерев’яній, зовсім не мазаній, з обкладеним камінням вогнищем, у якому палахкотіло багаття. Навпроти мене стояв міцний вусатий чоловік років біля п’ятдесяти, білявий та червонопикий, як і всі горюни. Строго дивився на мене. У правій руці він тримав ціпок зі срібним набалдашником. За поясом у нього був невеличкий кинджал.

– Хто ти такий? – він спитав мене російською, з помітним акцентом.

– Я – слуга полковника Василевського.

– Що ти робив у Шостці?

– Супроводжував його.

– Що він робив у Шостці?

– Я не знаю. Його послали з роботи, мені він нічого не казав, – я намагався виглядати одразу і переляканим, і здивованим, брехав на ходу. Чоловік (мабуть, це той самий війт, про якого мені розповідав професор) несподівано вдарив мене ціпком у живіт. Я скрутився і отримав по спині. Боляче, я впав, але мене підняли.