Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я його знову не розумів. Але мені було байдуже, що він там казав.

– Тобто вбивати нас не будуть, а відправлять річкою на плотах. Так?

– Так.

– І далі вбивати не будуть, а якось налякають, щоб ми збожеволіли?

– Не якось налягають, це буде жах, якого людина не в змозі витримати!

Насправді людина може витримати багато чого. І я не з лякливих. Якщо вбивати нас не будуть, то, може, є шанс врятуватися. Якщо хоч шпаринка маленька буде, то вже прослизну. Смикав кайдани, вони були міцні. У мене в іншому каблуці була схована шпилька, за допомогою якої міг я відмикати нескладні замки. Спитаєте, звідки такі вміння? Так я ж агент охоронного відділення. Іноді доводилося всяке робити, щоб не втратити клієнта, який різними хитрощами намагався втекти від спостереження. Зараз би мені та шпилька знадобилася, та тільки чоботи в мене забрали й одяг, залишили в самому спідньому, яке перемацали, наче вошей шукали. То посмикав кайдани, вони були міцні, й вирішив чекати, що там далі буде.

– Я так зрадів, коли знайшов цих горюнів! Це ж було нелегко, про них же майже не було згадок, окрім помилкового твердження, що це якась автохтонна група руських, що жила тут ще за монголів. Не дуже цікаво, але я вирішив перевірити. До села мене не пустили, але я зміг почути розмову двох горюнів. Мова видалася віддалено знайомою, я почав вивчати питання, а потім зрозумів, що я знайшов. Я думав, що це головне відкриття в моєму житті! А це виявилося відкриттям, яке спочатку зіпсувало мені життя, а тепер і зовсім відбере його. Ну як так?

– Навіщо ви відправили їм телеграму? – спитав я прямо.

– Що?

– Телеграму. Я ж пішов за вами до поштамту.

Тиша.

– А ви хитрий, Іване Карповичу!

– То навіщо?

– Я хотів попередити їх. Ми так домовлялися.

– Ви ж знали, що вони вб’ють мене.

– Якби ви полізли до них. А якби не полізли, то вас би не чіпали. Іване Карповичу, я чесно сподівався, що ви обмежитеся тим, що почули від мене, і не полізете сюди.

– Могли б і сказати, які вони небезпечні.

– Міг би, але це б тільки розпалило вашу цікавість. А я ж несу відповідальність за Дуб’янівку. Бо це дуже цінний історичний релікт, який потрібно зберегти, поки стане можливою нормальна наукова розмова щодо нього.

– Та він-то доживе, а ось ми – навряд чи.

– Ми – ні! – професор знову почав плакати.

– Та припиніть ви вже, скільки можна.

– Іване Карповичу, ви навіть не уявляєте, що на нас чекає! Це такий жах, який випалить нам мозок зсередини! Випалить!

– Я не з лякливих.

– Іване Карповичу, ви просто не знаєте, про що говорите!

Решту часу професор плакав і плутано розповідав, яке пекло чекає на нас попереду. Щоб не слухати його, думав про Моніку. Як би я хотів побачити її ще. Я мусив вижити, мусив.

За нами прийшли нескоро, вивели надвір. Там уже було темно. Навколо нас стояв цілий натовп зі смолоскипами. Професор кинувся у ноги війтові, мабуть, просив не вбивати його, лепетав горюнівською мовою. Але війт закрутив головою і щось крикнув. Натовп, а тут було до тисячі людей, заволав і підняв до неба вогняні смолоскипи. Нас схопили і повели. Спочатку селом. Дивним селом, майже не схожим на звичайні українські села, та й російські теж. Довгі хати, зовсім без вікон, поєднані з сараями. Навколо будинків зовсім немає тинів. Просто хати і все.

Ось село закінчилося, нас повели якоюсь дедалі вужчою стежиною в лісі. Під ногами хлюпала вода, болото було десь поруч. Вели довго, можливо, версту, увесь час горюни співали і махали смолоскипами. Чоловіки були озброєні мечами та списами. Нас вивели на піщану косу, за якою протікала невеличка річка. На березі стояв пліт десь два на два метри завбільшки. На одному кінці плоту було викладене камінням коло, в якому палало багаття. Війт щось наказав, нас схопили і примусили відкрити роти. Примушували грубо, кинджалами, мені боляче порізали губу. Тримали лезо між зубами, жінки щось заливали нам у рот із глечиків дивної форми. На смак напій був трохи схожий на горілку, тільки з запахом трав. Нас із професором поклали на пліт поруч із вогнищем. Кайданів не знімали. Професор почав плакати, щось кричати, мабуть, мовою горюнів, але його не слухали. Війт щось сказав своїм людям, ті почали хором співати. Він вдарив ціпком у пліт, і його понесли до води. Війт махнув рукою, і пліт уже був на воді. Потім він штовхнув його ціпком, і ми з професором попливли. На плоті пахло чимось дивним, запаморочливим, мабуть, від багаття.

Я все чекав, що нас будуть убивати чи за нами будуть іти. Але течія потроху несла нас, і натовп зі смолоскипами залишався позаду. Я не радів передчасно, я розумів, що просто так нас не відпустять, тим більше, що професор продовжував плакати і вити.