Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я почимчикував далі. То йшов, то стрибав, потім знову йшов. Ліс закінчився, почалися поля. Потім я побачив дорогу і кузню поруч. З останніх сил дострибав туди. Довго прислухався, поки не почув, що коваль лається по-нашому. Я ризикував, але в мене було замало сил. То просто ввалився до коваля і показав йому кайдани на руках. Коваль, дебелий дядько з темним обличчям, навіть не здивувався. Узявся за інструмент і розбив кайдани. Спочатку на руках, потім на ногах.

– Їсти хочеш?

– Так.

Я з’їв величезний шматок хліба з салом.

– Хочеш, відпочинь на лавці.

– Ні, мені треба поспішати. Дай мені на кілька годин молоток та зубило. Прошу.

Він дав, я повернувся до професора, збив його кайдани. Заночували ми таки у коваля, він не питав, хто ми і що з нами трапилося. Але кайдани наші впізнав.

– Такі роблять горюни, – сказав нам.

– Вони… – почав було професор.

– Не хочу нічого про них знати і чути! – строго сказав коваль.

Вранці ми пішли, одягнені у дрантя, яке він нам дав. По обіді вже були у Шостці. Я наказав професору чекати за містом, а сам прийшов до кімнати, яку винаймав. Документи, гаманець та револьвер були на місці. Їх не чіпали, хоч господарка казала, що збиралася вже звертатися до поліції. Я забрав усе, розплатився і пішов до міста з причепленою бородою. Коли бачив горюнів на возах, мене аж тіпати починало, але вони не впізнавали мене. Я дізнався, що полковника Василевського забрали і поховали в Петербурзі. Військова контррозвідка домоглася у німецького інженера з порохової фабрики зізнання не тільки у шпигунській діяльності, саботажі будівництва колії, але й у вбивстві полковника. Передсмертну записку Василевського, мабуть, знищили, бо про неї не згадувалося, і його загибель усі вважали вбивством. Потім стало відомо, що офіцерів контррозвідки за блискучу операцію в Шостці нагородили і підвищили у званнях.

Про це я вже прочитав у газетах. Там було багато про війну і про важливість міцного тилу для нашої армії. Дуже побіжно згадували про село під Шосткою, куди приїхали брати призовників, а місцеві відмовилися давати. Село довелося брати штурмом, з великими втратами, використовували навіть артилерію. Про гармати, звісно, не писали, лише доповідали, що керівників бунту та його активних учасників жорстоко покарали. Вже потім мені розповів професор, що більше половини горюнів загинуло при штурмі, частину чоловіків, що вижили, розстріляли, а інших відправили на каторгу. Жінок також вислали, а дітей роздали по навколишніх селах.

– Іване Карповичу, горюнів винищили до ноги! – бідкався професор, із яким ми потім їздили подякувати ковалю за допомогу. – Вони пережили понад півтори тисячі років, а тепер були знищені! І все, моєму відкриттю кінець, бо тепер нічого неможливо дослідити і мене можна звинувачувати у брехні!

– Та не переймайтеся ви так, радійте, що живі залишилися, – заспокоював його я.

– Жорстокість уряду зрозуміла, бо військовий же час, – казав уже граф Маєвський, коли я йому розповідав про свої пригоди під Шосткою. – Але поясніть про ту ніч. Чому вас охопив жах, та такий, що мені страшно стає, коли ви описуєте, що пережили?

– Климентію Євграфовичу, думаю, що все через ту рідину, яку в мене влили на початку плавання, і через багаття, яке палало на плоті. Думаю, вони щось додали туди, я бачив, як війт кидав у вогонь якийсь білий порошок. Багаття було попереду, пліт неквапливо плив, і ми тим усім дихали. Чимось таким, що впливало на нас і примушувало бачити те, чого не було. Щось справді страшне.

– То просто видіння? – питає трохи розчарований Маєвський. – І що, ані Вотана, ані його воронів, вовків чи магічного списа?

– Просто темний ліс і річка. Але ж людині не потрібні справжні чудовиська, вона їх радо сама вигадає. Ось ви ж боїтеся темряви і як стемніє, ніколи на двір не виходите, – кажу графові, і той соромиться.

– До чого це?

– До того, що ви боїтеся простої темряви, і це без якогось там впливу. А там був дуже потужний вплив, якщо навіть мене пробрало.

– А як професор?

– Живе у Глухові. В нього були проблеми, його забирали до божевільні, але зараз наче підлікували.

– Ну, добре, – граф киває. Потім кривиться. – Якась дивна справа. Вас найняли розплутати її, потім замовник відмовився, злочинці самі схопили вас, ви дивом врятувалися, а злочинців знищили зовсім не за те, що ви розслідували. Іване Карповичу, я не знаю, як зліпити з цього притомну історію. До того ж, нас читає багато молоді, а тут такі жахи. Вже вибачайте, мабуть, не відсилатиму цього до журналу.