Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Нам треба тікати, – сказав йому.

– Ми живі? – здивувався він.

– Здається, так. Підводьтеся.

– Що ви збираєтеся робити?

– Тікати з плоту. Майже впевнений, що вони пошлють за нами човен. Принаймні щоб зняти кайдани.

– І що робити?

– Тікати на берег, сховатися там.

– Як дістатися берега?

– Плисти.

– У нас зв’язані руки та ноги!

– У риб взагалі немає рук та ніг, але це не заважає їм плавати! Дивіться, як треба, – я звалився з плота в воду. І далі почав використовувати ноги, як риби використовують хвіст. Вигинався всім тілом і плив уперед ривками. Берег був поруч, але я проплив трохи вперед, за острівець очерету, там уже поліз нагору. Це було важко зі скутими ногами та руками, але я видряпався з води.

– Професоре, давайте!

– Я боюся!

– Хочете, щоб горюни знову віддали вас у жертву своєму богу?

– Ні!

– Тоді пливіть сюди, за мною!

– Але чому не можна вилізти одразу на берег?

– Ми не мусимо залишати слідів! Давайте, в нас мало часу.

– Ну, добре, – професор шубовснув у воду, трохи проплив, а потім почав тонути. Довелося пірнати мені, плисти до нього і виштовхувати до берега. Билися дуже довго, аж нарешті він дістав дна. Важко дихав, хотів щось сказати, але я закрутив головою і показав очима на річку. Звідти чувся плескіт весел. Потім тихі голоси. Незнайома мова. Це були горюни, я зрозумів це з переляку в очах професора. Вони були поруч, мабуть, побачили пліт і обдивлялися його, щось казали. Не розуміли, де поділися тіла. Я торкнувся професора і показав на воду. Він не зрозумів. Я пірнув першим, бо почув, що човен пливе в наш бік. Під водою я розплющив очі. Побачив, що і професор пішов під воду. Показав йому, як схопитися зв’язаними руками за водорості, щоб не виплисти на поверхню. Професорові вже хотілося подихати, але я закрутив головою. Бо бачив під водою весла. Ось човен пройшов зовсім поруч від нас. Професор закрутив головою, що більше не може. Я теж закрутив головою, що не можна випірнути зараз. Треба терпіти. Людина може залишатися без повітря хвилину без жодної шкоди. Це мені граф казав, вичитав десь у книгах про пригоди. Ось знову весла, а потім у воду ввійшов гострий спис. Зовсім поруч зі мною. Мабуть, горюни подумали, що ми впали з плоту, і шукали трупи. Спис зник, потім і весла, професор випірнув. За ним і я. Дякувати Богові, професор здогадався дихати тихо. Виставив з води лише губи і так дихав. І я так само. Сиділи деякий час у воді, потім я дуже повільно підняв з води голову. Навколо було тихо. Професор подивився на мене. Я закрутив головою. Ми ще почекали, але у воді було холодно. Професор ледь стримував кахикання. Я махнув, що треба лізти на берег. Ледь вилізли з очерету і впали на вузеньку смужку піску. Було дуже холодно, і я відчував себе виснаженим. Не так пригодами, як нічним жахом, про який я намагався не згадувати. Бо он професор згадав і затремтів.

А я заплющив очі й почав читати «Отче наш, той що на небі», та інші молитви. Бо не можна боятися чогось більше, ніж Бога, і що б уночі не було, все неважливо. Я читав молитви довго, аж поки сонце зійшло, потім якось непомітно заснув. Прокинувся, бо сонечко вже припікало. Розплющив очі й зустрівся з поглядом. Прямо перед моїм обличчям на пісочку була змія. Не здоровезна чорна тварюка з нічних кошмарів, а звичайна невеличка гадючка. Мабуть, вилізла на сонце погрітися, а тут я. Обережно заплющив очі й почекав кілька хвилин. Коли розплющив, змії вже не було. З подивом подумав, що от зараз, побачивши змію око в око, я анітрохи не злякався, а вночі ледь не збожеволів від страху. Думав про те, і в мене заболіла голова. Треба було тікати звідси, бо горюни могли повернутися. Я штовхнув професора. Він теж прокинувся.

– Треба йти.

– Куди?

– Подалі звідси.

– Як іти, коли ноги скуті? – здивувався професор.

– Стрибати, – я підвівся і застрибав. Незграбно, наче кріль у клітці. Але якщо стрибати, то дзеленчали на весь ліс кайдани. Довелося іти, дуже дрібними кроками, наскільки дозволяли кайдани. Це було виснажливо й повільно, але іншого виходу в нас не було. Ми трималися ріки, бо вона гарантовано вела нас від горюнів і мала привести до якогось села. Ось так ішли кілька годин, поки професор не впав на схилі ярка, що виходив до річки. Не зміг видряпатися нагору. Як людина вчена, був слабкий.

– Лежіть тут, тільки сховайтеся в кущах. Я пострибаю далі, потім повернуся.

– Іване Карповичу, ви ж не кинете мене? – перелякано спитав Шищенко.

– Ну що ви, я ж найкращий сищик імперії, мені потрібні врятовані!