Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ви хочете запрягати летючого змія?

– Ні, що ви! Але якби засідлати його, примусити підкорятися наказам людини! Змій міг би підняти не одного і не двох бійців!

– Навіщо?

– Вони б могли вести розвідку, а головне – розширити застосування авіації!

– Це як?

– А так, що зі змія можна було б скидати бомби, вести прицільний вогонь по ворожих позиціях, висаджуватися у тилу ворога! За моїми оцінками, змій може підняти біля десяти солдат з амуніцією. Кілька десятків польотів за ніч – і в тилу ворога опиниться дві роти, які зможуть несподівано атакувати. Я намагаюся переконати командування, що не треба використовувати авіацію лише для розвідки, авіація в змозі дати значно більше! Але авіатори зараз обмежені технічними можливостями. Наявні літаки не можуть піднімати достатню кількість зброї, а цей змій може піднімати цілий вантаж бомб! Звісно, у нас є славетний «Ілля Муромець», але змій значно переважає його у маневреності, а ще може летіти дуже тихо, і для посадки йому не потрібна злітна смуга! За його допомогою ми зможемо несподівано атакувати противника! Бомбардувати мости, знищувати штаби! Розумієте, які перспективи?

Перспективи мене лякають. Жодного захоплення, як пан поручик, я не відчуваю, бо ж війна – це смерть. Трупи, кров, бруд. Дякувати Богові, сам на справжній війні не був, але чув розповіді тих, кому довелося воювати у Японську.

– Ви справді хочете використовувати змія у війні?

– Так!

– А чи не буде від цього ганьби правлячому дому? – обережно цікавлюся. – Атож іще почнуть балакати, що азіяти, дикуни, на ведмедях орють, на зміях воюють.

– Яка ганьба? Колись використовували у битвах слонів, досі використовують коней!

– Але змій – це ж чудовисько, – сумніваюся я.

– Переможців не судять. А змій допоможе нам перемогти німців! Один цей змій зможе в короткий термін знищити німецький повітряний флот і забезпечити нам повну перемогу в повітрі! Його пошук – справа державного значення! Хоча, звісно, ми маємо зберігати таємницю. Як для того, щоб про змія не дізналася німецька розвідка, так і для того, щоб бунтівники не почали підбурювати народ. Отже, Іване Карповичу, ви допоможете мені знайти і захопити чудовисько в полон?

– Не знаю, я більше звик до злочинів, аніж до чудовиськ.

– Іване Карповичу, я читав, як ви перемогли німецького вервольфа, що пив кров наших немовлят! То досвід поводження з чудовиськами у вас є!

– Ну, одна справа вовкулак, а інша – змій летючий. Я все ж піхота, а не літун.

– Іване Карповичу, я ж читав ваші пригоди з Тунгуським метеоритом, оті залізні колісниці, що відвезли вас далеко-далеко в космос.

– Куди?

– У космос. Далеко за межі нашої планетної системи.

– Це там, де ото слони та черепахи тримають на спинах світ? – згадую я якусь картинку. – Тільки я ніяких слонів та черепах не бачив у тому польоті. Лише темінь і якісь кульки у ній.

– Ось чому, Іване Карповичу, я і повірив, що ви справді літали, а не вигадали. Бо якби вигадували, то щось би дивне, красиве, небувале, а тут темінь та кульки у ній світяться. Вчені вважають, що саме так планети і виглядають з космосу. Отже, у вас, Іване Карповичу, досвід польотів більший, аніж у будь-кого в світі.

– Та ну що ви, де я і де ви, – аж трохи нічуся.

– Так, так, я знаю, що говорю! – наполягає Нестеров. – Ви маєте цінний досвід, ви найкращий сищик імперії, а ще, я впевнений у цьому, її палкий патріот. То зголоситеся послужити нашому Отєчєству у важкий передвоєнний час.

Нестеров з очікуванням дивиться на мене. Я його поважаю, справа таки цікава і, здається, багато часу не забере. А ще б непогано мені підправити власну репутацію, бо розповідають про мене багато поганого, що ледь не бунтівник, та інші дурниці. Не може пробачити повітове панство, що от я, мужик, відомий на всю імперію, в газетах про мене пишуть, у журналах друкують, сама Ксенія Пяльцева мені особисто співала, та інше. Найстрашніше чудовисько у наших краях – то жаба, яка душить заздрістю і примушує наклеп робити. От як дізнаються, що не схотів я допомогти Отєчєству та імператорському аероклубу, почнуть шипіти, що ворог я чи мазепинець, чи штунда, а може, і шпигун австрійського генштабу.

– Пане поручику, для мене велика честь працювати з вами. Тим більше, на користь любого Отєчєства, – кажу я, а Нестеров задоволено посміхається.

– Що ж, іншої відповіді від вас і не чекав, Іване Карповичу. То збирайтеся – і вирушаємо.

– Як? Зараз?

– Зараз!

– А аероплан тут залишите?