Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так, звісно. Тільки ж війна ще й не почалася.

– Почнеться. Не цього року, так наступного, – впевнено сказав Нестеров.

Я узяв гроші й усе підписав, потім ми засіли за мапу.

– Ось дивіться, Іване Карповичу, я летів з Новгорода-Сіверського. Приблизно ось тут потрапив у хмару, – авіатор тицьнув пальцем. – Коли вилетів, то місцевість навколо відрізнялася від того, що є на мапі. Ось бачите, тут позначені болота й острівці лісу, але там були поля. Була дорога, велика кількість людей, за моїми підрахунками, десь біля тисячі, як не більше.

– Згідно з мапою, тут до найближчого села біля тридцяти верст. Навряд чи люди на таку відстань підуть пішки. То, мабуть, десь поблизу було село чи кілька сіл, не позначених на мапі, – здогадався я.

– Повністю згоден з вами, Іване Карповичу. А ще вдалині я бачив пагорби, а на мапі їх теж немає. То пропоную поїхати на північ і провести розвідку цих країв.

– Що ж, уперед, – кивнув я.

– Підготуйте віз, я зараз, – наказав Нестеров.

Я пішов запрягати двох миршавеньких коней, які удвох не варті були одного мого Чалого. Тільки запряг, коли на віз поліз якийсь мужик у потертому сюртуку та запилюжених штанях.

– Куди це ти зібрався? – строго спитав я, бо нахаб не любив. А потім звернув увагу на обличчя мужика, яке видалося мені знайомим. – Ти хто такий? – уївся я поглядом у незваного гостя. А той засміявся і стягнув з голови картуза з поламаним козирком.

– Не пізнав? – спитав він теж знайомим голосом.

– Пане поручику? – я вже заморився сьогодні дивуватися.

– Він самий. Я ж кажу, Іване Карповичу, що уважно читав усі ваші пригоди. І запам’ятав, як ви там добре маскувалися. Оце й вирішив, що краще поїду мужиком, аніж поручиком. Як, схожий на хлібороба?

– Схожі. Ану дайте руки ваші подивлюся, – роздивлявся і тільки головою крутив. Знов-таки дивувався. Бо ж пана від мужика легше за все по руках відрізнити. У панів пальці тонкі, шкіра біла та ніжна, нігті акуратні. Але ось у поручика руки були мужицькі: долоні великі, у шкіру в’їлося щось чорне, два нігті збиті.

– Петре Миколайовичу, а як ви такі руки зробили?

– О, Іване Карповичу, такі руки у всіх авіаторів, якщо це, звісно, справжні авіатори, а не абищо. Бо ж тільки тоді станеш ти авіатором, коли перебереш двигун свого аероплана та інші механізми, коли знатимеш їх як свої п’ять пальців! От тоді ти авіатор. То руки в нас наче у шоферів чи машиністів. Щоб публіку не фраппірувати, я завжди у лайкових рукавичках ходжу. Ну то що, поїхали?

– Поїхали.

Всілися ми на віз, попрощалися з солдатами, які дивилися тепер на Нестерова й очам своїм не вірили. Покотили на північ. Дорогою Нестеров розповідав усе про аероплани, якими дуже захоплювався. І так же було приємно його слухати, хоч багато чого я не розумів. Але завжди поважав, коли мала людина справу, до якої прикипіла серцем. Дуже важливо таку справу знайти, щоб і ти її любив, і вона тебе любила. Точно як із жінкою. І без справи, і без жінки – погане життя. Ото я подумав про це і спохмурнів, бо ж останнім часом навіть справи мої мене не тішили. Наче і розплутаю все, знайду злочинця, а серце не співає, байдуже йому. Сумував за Ізабеллою. А ще сни погані снилися. Все я хотів утекти кудись, сховатися, гналися за мною якісь вороги. Вранці прокинуся, а на душі погано, і не знаю чому. Тоді біг до Моніки, яка була єдиною мені радістю.

– Про що думаєте, Іване Карповичу? – обережно спитав Нестеров, який, мабуть, помітив мій сум.

– Та про справу, – збрехав я, бо людям чужий сум не потрібен. – А от ви казали, що змій п’яний був. А де питво узяв? Це ж для такого одоробла ціле цеберко потрібне і не одне.

– Та яке там цеберко! Ціла діжка! Їх же і везли!

– Кого?

– Діжки! Три величезні діжки на возах і казани ще. Попереду ото віз, на якому дівчина зв’язана, а потім вози з діжками і казанами, у яких, схоже, куліш якийсь, чи що.

– До пиятики якоїсь готувалися?

– Не знаю. Взагалі-то схоже було на весілля велике, як ото по селах буває.

– Тільки навіть на найбільше весілля по тисячі людей не збирається. Та й наречених до стовпа не прив’язують.

– Тут ви праві, Іване Карповичу. О, дивіться, роздоріжжя, а на мапі його немає.

І справді, онде праворуч дорога відходила, на мапі не позначена. І дорога широка, бруківкою викладена, тільки от травою вже поросла, так наче давно нею не їздили.

– Що ж, поїдемо, подивимося, що за дива, – повернув я коней праворуч і покотив. Десь версти за чотири попереду побачили село. Велике, дворів, може, на тисячу, а може, і більше. Онде церква, а онде панський будинок на горі, дивний такий, на фортецю схожий.