Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Скоро сутенітиме, то тут поки заночуємо.

– Добре. Тільки треба дізнатися, що за село і чому його на мапах немає, – нагадав Нестеров.

Біля першої ж хати у селі побачили чоловіка, що сидів просто на землі, витягнувши ноги. Сидів та підвивав, насунувши кашкет на обличчя. Я подумав, що п’яний, такий нічого не розповість, то поїхав далі. Але більше людей не видно було. Спробував стукати у ворота, але жоден не відчинив. Наче поглухли всі.

– Чого це вони так? – здивувався Нестеров.

– Та й сам не знаю, дивне якесь село.

Повернув коней і поїхав до першої хати. Господар її так і сидів під воротами та скиглив.

– Що це за село? – спитав у нього. А він наче й не почув. Довелося зістрибнути з воза, підійти, струснути за плечі, щоб повернути до тями. Так струснув, що аж кашкет із голови впав, і побачив я, що все обличчя в почорнілій крові й синцях.

– О Господи! Хто це тебе так?

– Вони! – чоловік зморено махнув рукою і так гірко заплакав, що мені аж тоскно на душі зробилося. Багато я сліз бачив і розумів, що плаче людина з якогось великого горя, а не просто так. Почекав, поки виплачеться.

– То що це за село?

– Палена Буда, – відповів чоловік. Прошепотів, бо був геть знесилений сльозами. А ще ті синці.

– О, Палена Буда! – кивнув я, наче цю назву знав. – Багатенько ми сьогодні проїхали. А не підкажете, де тут у вас можна заночувати?

– Та ніде.

– Як ніде?

– Ніхто вас не пустить.

– Це чому?

– Тому що чужих наказано не пускати.

– Ким наказано?

– Паном, – чоловік сказав і чомусь знову заплакав.

Я ж здивувався, бо це раніше, ще за кріпацтва, було – що пан скаже, те мужики і роблять. А зараз же кожен сам собі господар. Хто це може наказати не пускати чужих?

– А хто у вас пан?

– Барон Балтика.

– Щось не чув про такого.

– То пощастило тобі, – зітхає мужик.

– Чим пощастило? – не розумію я.

– Тим, що краще його не відати і не знати, пана нашого.

– Злий?

– Гірше.

– Що гірше?

– Не питай! – і знову плаче.

– Слухай, а можна ми в тебе заночуємо? – питаю, бо бачу, що іншої ночівлі ми тут і не знайдемо.

– Робіть, що хочете, – махає рукою господар.

– Ну, ти хоч відійди від воріт. Щоб ми у двір заїхали.

Він підводитися почав, двічі падав. Хитається весь, наче п’яний. Тільки не п’яний, бо ж запаху немає. Дива.

Я ворота відчинив, заїхали ми.

– Що це з ним? – питає Нестеров та киває на господаря.

– Горе якесь, – пояснюю я і сам до господаря звертаюся:

– У хату зайти можна?

– А заходьте, – махає він. У дворі на землю сів і сидить.

Я до дверей, а вони вибиті, з завіс зірвані, до стіни приставлені. І другі двері вибиті. У хаті сірник запалив, а там наче війна була. Все перекидане, поламане, плями на підлозі. Кров, чи що.

– О Господи, та що ж тут відбувалося? – шепоче Нестеров, який ліхтариком світить та бачить цей гармидер.

– Ходім за господарем.

Хотіли його до хати завести, а він давай пручатися.

– Ні, не хочу, погано мені там! – каже.

– Та ходімо, хоч поїси з нами, рани ми твої подивимося, а то сконаєш, як собака.

– І добре, хочу я сконати!

Так і не затягли його, залишили надворі. Ледь переконав я його на віз лягти, у солому, бо ж весна, холодно на землі валятися. Ще хотів розпитати, але чоловік лише плакав. То пішли ми з поручиком до хати. Я скіпки запалив для світла, потім пічку. Поставив чавунок на чай, бо самовара в хаті не було. Дістав сидор, який Уляна Гаврилівна у дорогу дала. А там і шинка, і огірки солоні, хліб, коржі гречані, сало копчене, яйця варені. Воно-то, звісно, Великий піст, гріх, але ж для подорожніх послаблення. Поїли і вляглися спати. Нестеров на полу біля печі, а я просто на лавці. Він швиденько захропів, а я ото все думав. Не подобалося мені це село. Дивне якесь. І от господар наш. Хто його побив та за що?

Відповідей не було, почав про Моніку думати і сам заснув. Але вночі прокинувся. Це в мене звичка така, що як у незнайомому місці сплю, то кілька разів прокидаюся. Тихенько вийшов з хати, прислухаюся, чи на місці коні. На місці, та чую, наче рух якийсь у сараї. Я туди. Босоніж, земелька холодна, а ще й роса, але ж не мав часу чоботи взувати. Дивлюся, двері відчинені. Я за револьвер схопився, завжди його при собі мав. Наче захрипіло щось, аж коні злякалися, я до сараю заскочив, а там щось як стрибне на мене. Я ледь не вистрелив, кулаком угилив, воно знову хрипить, хитається якось дивно. Тут тільки я дотумкав, що не стрибнуло на мене щось, а я сам наштовхнувся на тіло. Яке висіло зі стелі. Хтось у зашморг поліз!