Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Ото стояв, дихання заспокоював, коли почув стогони. З того двору, де ми ночувати хотіли. Прокрався поближче, почекав. Господар стогне, а більше наче нікого. Я у двір. Чоловіка під руки і потягнув до хати. Він непритомний був. Знову його побили, весь у свіжій крові. Довелося водою поливати, поки отямився він.

– Це я, не хвилюйся, – прошепотів я, коли побачив, що він очі розплющив.

– Ти? – він вдивлявся, але що там побачиш, коли темно.

– Я. Ночувати в тебе намагався.

– Що ти тут робиш? Вони тебе вб’ють.

– Хто вони такі?

– Нашого пана люди.

– А чого такі нахабні?

– Бо все, що хочуть, можуть творити. З будь-ким. Якщо пан накаже.

– А поліція?

– Поліції ми не бачимо. Не їздить сюди поліція, знає, який тут порядок.

– За що вони тебе побили?

– За те, що чужих пустив. Заборонено це в нас.

– Чому?

– Заборонено, і все. А навіщо ти мене з зашморгу витяг?

– Бо гріх на себе руки накладати.

– А жити, коли доньку єдину на смерть забрали, то не гріх? – аж закричав він, хотів підхопитися, але не зміг, лише застогнав, бо ж добряче його відгамселили.

– Тихіше ти, – я аж на вулицю вийшов, прислухався. Тихо. Повернувся. А чоловік плакав. Не переривав його, чекав, поки виплачеться. Тоді тільки спитав:

– Оці панські, вони не наші наче?

– Не наші. З Кавказу він їх бере, навіть не християни. Щоб віддані йому були і нас ненавиділи, за людей не вважали.

– То це вони тебе першого разу побили? І двері до хати виламали?

– Вони.

– А за що?

– Доньку забирали, – і знову плакав.

– В гарем для пана? – здогадався я. Чув, що за часів кріпацтва було таке, що пани ото псували дівок, скільки хотіли, гареми цілі тримали, наче магометани окаянні. У цьому кутку глухому і зараз, мабуть, так.

– Для змія, – зітхнув чоловік, а я аж підхопився, знову на вулицю вибіг. Тихо.

– Для змія? Для якого змія? – спитав, коли повернувся.

– Для панського.

– Що за змій?

– На пагорбах живе, за селом. Чудовисько прокляте.

– А навіщо йому твоя донька?

– Щоб з’їсти! З’їсти мою Нюсю! – і знову плаче.

– Як з’їсти? – ошелешено кажу.

– А як завжди. Щомісяця йому возять.

– Для чого?

– Щоб не бісився. Бо як не буде дівчини, то нападати починає, хати палить, худобу вбиває, поля толочить. Ото його і заспокоюють.

– Дівчатами?

– Тільки дівчатами, – чоловік далі плаче.

– І що, доньку твою вже віддали?

– Ні, за два дні повезуть.

– На возі до стовпа прикуту?

– Так. Нюсю мою! – і далі плаче.

– А чого саме її?

– Бо нічим відкупитися було. Їм же, абрекам тим, усе одно, кого хапати. То йдуть по дворах. Де знайдуть люди, чим заплатити, там не беруть дівок. А в мене замало грошей було, то забрали. Навіщо ти мене з зашморгу вийняв? Навіщо? Не хочу я жити! – знову заплакав чоловік.

Я ще почекав, потім розпитав про те, де пагорби змієві. Господар розповів. Навіть не спитав, навіщо мені це. Погано йому було. Хотів я спитати, чому не втік він із донькою, але не спитав.

– Ти той, припиняй скиглити. Ще ж два дні є до того, як змій її з’їсть, може, трапиться щось, і донька твоя жива буде.

– Нічого не трапиться. Ніколи не траплялося. Вже мертва вона. Нюсенька моя!

Далі слухати його плач не було в мене сил, то побіг я геть. Повернувся до Нестерова. Той зарився в соломі на возі, накрився піджаком з головою.

– Спите, чи що? – тихо шепочу.

– Іване Карповичу, ви! – зістрибнув з воза і ну обійматися! Так зрадів мені, наче давньому другу.

– Чого це ви аж тремтите? – здивувався я. – Спітніли весь! Сталося щось?

– Та ні, нічого, – каже Нестеров якось ніяково.

– А чому тоді такі наче перелякані? – не відступаю я, бо дивно якось. – Бачили щось?

– Та ні, ні, нічого не бачив. Просто той… – Нестеров відвертається. – Я темряви боюся. Панічно. Оце залишився сам, ледь витримав.

Здивувався я, що ось герой імперії, найкращий авіатор Росії, а така дурниця, що темряви боїться. З іншого боку, в кожної людини слабке місце є. Знав я одного бунтівника у Києві, який під кулі ходити не боявся, бомби робив, відчайдух був ще той, а попалився на тому, що боявся жаб. Якось ішов вулицею, а дітлахи жабу надули і через паркан кинули, у бунтівника потрапили. Так він знепритомнів і впав. Підбігли люди, лікаря покликали, той стетоскопом почав тицяти, а в бунтівника револьвер і бомба під сюртуком. Поліцію викликали і схопили. Потім його до Сибіру відправили, на каторгу. Він звідти втік із двома товаришами. У тайзі на них ведмідь напав, так бунтівник зміг у вухо ствол засунути і застрелити. Отак от, жаб боявся, а ведмедя – ні.