Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Государеві люди! Государеві люди! Воля! – натовп розбігається і ось вже чоловіки повертаються, хто з сокирою, хто з вилами, а хтось просто з кийком чи серпом. Запалюються смолоскипи. Нас мусять помітити.

– Вперед, на палац! Бий нечестивих! Бий чужих! – кричу я, і натовп радо це підхоплює. Я кілька разів бачив у Києві погроми. Здебільшого жидівські, але на початку Японської війни був і такий, що били всіх, хто був більш-менш схожий на японців. Я ще тоді зрозумів: ніщо так добре не підхопить натовп, як заклик бити чужих. І ось зараз ці биті та переламані мужики, що боялися і носа показати зі своєї хати, взялися за зброю і пішли на палац, кричали, що вб’ють чужинців, постинають голови і поріжуть на шматки!

Якби барон умів діяти холоднокровно, він би наказав підняти міст і відбивати напад за стінами. Тоді б він переміг, бо натовп важко довгий час тримати в потрібному напруженні. Під ранок мужики б розійшлися по хатах, і їх можна було б брати по одному та виховувати канчуками. Але я сподівався, що барон гарячкуватиме. Він так зневажав своїх рабів, був такий впевнений у їхньому боягузництві, нездатності до опору, що не міг дозволити собі сидіти у палаці і чекати ранку. Та він розжене цих смердів прямо зараз! Нагодує канчуками до крові! Постинає голови тим, хто спробує опиратися!

То барон не став чекати. Онде з воріт огорожі палацу виїхали вершники. Два десятки на чолі з головним абреком. Нагнали коней і заволали свій бойовий клич «Аллах акбар!». Це у магометан значить «Господь – великий», і з цим важко не погодитися, хоч істинного Господа вони і не знають.

– Государ з нами, попереду воля та земля! Переможемо! Знищимо чужинців! Захистимо своїх дітей! Більше жодну доньку не заберуть змієві! Наказ імператора! – закричав я, бо побачив, що натовп злякався і ось-ось побіжить. Вчасно згадав про жертв змія. Мужики стиснули зброю. – Перегородіть вулицю! Ховайтеся за тинами, збивайте вершників з коней і вбивайте! Я застрелю їхнього ватажка!

Мужики викотили поперек вулиці віз, потім ще один, кидали між ними дрова, виламані ворота та тини, щоб перегородити вулицю. У бунтівників це зветься барикада, в 1905 році вони городили такі у Москві. Використаємо досвід ворогів Отєчєства. Я видихнув і прицілився. Онде з’явилися вершники, вони стрімко наближалися до нас.

– Застрелю будь-кого, хто побіжить! – попереджаю мужиків, вичікую мить і стріляю. Кінь ватажка абреків падає, той котиться по землі, його збивають коні товаришів, я встигаю вистрелити ще раз, а потім падаю, бо абреки дають залп. Стріляю з землі і бачу, як хтось кинув з-за паркану вила і вони встромилися в одного з абреків. Потім хтось кинув дровітню і збив вершника, а он якийсь молодик сам стрибнув із ножем. Його застрелили, але абрека дістав. І ось уже з-за тинів вистрибують мужики і кидаються на ворогів. Абреки стріляють, потім хапаються за шаблі. Я прицільно вибиваю ворогів, у них немає можливості відповісти мені. Он бачу, як наш господар схопив рушницю вбитого абрека і встрелив сам. Невміло, у небо, але другий постріл був вже кращим.

– Не випускати, вбивати всіх! – кричу я і останніх абреків валять з коней.

Вся вулиця завалена трупами. Мені стає страшно, але бачу, що мужики тільки розійшлися і їх уже не зупиниш.

– На палац! Там твоя донька! Ми врятуємо її! – кричу я мужику з рушницею. – Вперед!

І ми сунемо до палацу. Дорогою до нас приєднуються нові люди. У барона ще був шанс. Зачинити ворота, поставити залишок охоронців на стіни і відбиватися. В нас не було драбин, ми б програли. Але барон був занадто переконаний у тому, що його раби ні на що не здатні. То не підняв міст. І ворота не зачинив. Я б зрадів, але я звик не вірити у щасливі подарунки долі. Я згадав великий двір перед палацом. У тому дворі ми будемо як на долоні. Нас можна буде постріляти наче зайців! Барон вигадав непоганий план.

– Стійте! Іменем государя імператора! Стійте! – я ледь зупинив натовп вже у воротах.

– Що? – невдоволено питали мужики, яким не терпілося добратися до пана.

– Стійте! Поверніться до села і привезіть на возах кілька воріт з дворів поближче. Вибирайте міцніші!

– Для чого це! Ми вже у палаці! – кричали найбільш гарячкуваті.

– У палаці? То підіть і візьміть його! – крикнув я їм.

Кілька десятків побігло вперед, і ледь вони вибігли з воріт, як почалася страшенна стрілянина. Я пізнав стрекіт кулемета. О, барон добре озброївся! З тих, хто вибіг, повернулося лише двоє. Поранених та переляканих.