Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ах ти ж смерд! Мені рятуватися не треба, ти сам спробуй врятуватися!

– Спробую, спробую!

Дивлюся, що їдуть уже з села вози з воротами. Наказав набивати ті ворота на вози, спереду, щитом наче. Застукали мужики молотками.

– Ти що там твориш, негіднику! – захвилювався барон. – Тільки спробуй щось зробити! Застрелю поручика!

– Це я ворота збиваю, щоб ти не втік, бароне. А то що ж нам, до ранку чекати? Підемо ми, відпочинемо, поки приїде армія тебе брати. Забивайте ворота! – кричу мужикам.

Вони прибивають ворота до возів, не розуміють, для чого це, але виконують. Зробили три вози, я наказав у них сісти всім, у кого рушниці були.

– А інші вози позаду штовхають! І не боятися куль, ворота все на себе приймуть. А коли довезете до палацу, за моїм наказом вози перекинете вперед. Зрозуміло?

Кивають мужики, хто внизу залишився. Тоді я тим, хто у возах, кажу:

– Як виїдемо, то не висовуватися. Лише коли команду дам, тоді стріляти. Тільки за моїм наказом!

– Слухаємо! – кажуть.

– Ну, тоді з Богом! Уперед!

Покотили мужики перший віз із набитими воротами. Викотили його у двір, і зчинилася стрілянина. Барон з абреками набоїв не берегли. Але мужики у возі цілі, бо ворота дубові у два шари я набити наказав. Ось іще один віз викотили, і ще, вишикували і покотили одним фронтом.

– Тварюки! Селюки! Земледери хрінові! – верещить барон і знай собі строчить з кулемета. Де куля знайде щілину, там пролетить. Он один мужик скрикнув та впав, а он інший.

– Вперед, вперед! – кричу, підбадьорюю. – Вперед!

Гримотять вози колесами по бруківці, сунуться вперед, стрілянина не вщухає, як і вереск барона, що січе з кулемета.

– Вогонь! – кричу я, і мужики з возів вилазять з-за воріт та дають залп. Кількох із них зустрічають кулі абреків, але й вони влучають, бо чутно крики посіпак баронових. – Уперед! – даю перезарядити рушниці, й знову залп. Потім ще один, а потім колеса возів упираються в купу меблів, з яких абреки зробили собі барикаду.

– Перекидай! Перекидай! – кричу я. – Ріж кровопивць! Рубай!

Мужики, які штовхали вози, перекидають їх уперед, із них вистрибуємо ми, даємо залп і кидаємося на абреків. У мене в лівій руці револьвер, у правій шабля, в мужиків теж шаблі трофейні або сокири власні.

І почалася тут кривава січа. Абреків було менше, але жоден з них не побіг. Всі билися до останнього і билися вміло. Видно, що з шаблями зростали, то сікли мужиків на капусту. Якби я п’ятьох не пристрелив, то бозна, що б було, а тут ще мужики набігли, які вози штовхали, і вже обсіли абреків, по троє, по четверо, жодного не відпустили.

– Де барон? Де барон? – кричу я, бо барона серед загиблих не бачу, і це мені дуже не подобається.

– Він до палацу побіг! – крикнула якась скривавлена дівчина.

– Нюсю! Донечко! – заволав Грицько і побіг до неї, теж скривавлений.

– За мною! – наказав я і побіг до палацу. – Знайти барона! Все обшукати!

Слідом побігло кілька десятків мужиків. Хто з рушницею, хто з шаблею чи кинджалом. Озброїлися хлопці з мертвих абреків.

– Ох ми йому зробимо! Ох він у нас заспіває! Бароне, де ти? – верещали у такій люті, що аж мені страшно, що там про барона казати. Коли як засурмить щось угорі.

І одразу затремтіли мужики, перелякалися.

– Барон змія викликає! Пропали ми! Змій!

Стоять, тремтять, наче осикове листя на вітрі. От же військо! Я переконувати їх не став, побіг до башти. Там гвинтові сходи, забіг ними аж нагору, а двері зачинені. Міцні, дубові. Такі ані плечем не виб’єш, ані ногою. Але ж я філером охоронного відділення багато років пропрацював, і там доводилося не одні двері відчиняти, щоб клієнта не втратити. То поліз у чобіт, дістав із підошви інструмент, подарований колись графом, потицяв трохи в замок. Ото займаюся, чую, як барон сурмить. Хитрий цей барон, здогадався, що його врятувати може. Згадую про змія, і аж зле мені стає. Коли чую я крик якийсь. Відповів змій. Але так, що розсміявся я.

– Тварина п’яна! Мерзотнику! Коли ти вже нап’єшся! – заверещав барон, підтвердивши мою щасливу здогадку.

– Що, бароне, напився ваш хвостатий захисник? – це я вже відчинив двері і вийшов на саму верхівку башти. – І краще не рипайтеся, – я навів на нього свій револьвер і тут тільки згадав, що набої в ньому закінчилися. Але ж барон не міг цього знати.

– Ах ти ж смерд! – Балтика дивився так, наче хотів спалити мене своєю ненавистю. – Думаєш, що переміг! Та змій вас всіх знищить! Вже зранку! А потім війська прийдуть! Тебе першого на шибеницю відправлять!