Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Жити, здається, буде. Кулю я вийняв, кров зупинив. Поки він непритомний, але то не страшно. То що це ви будуєте?

Я йому розповів, а потім сів, бо рука ще більше заболіла. Схопився за неї і стогну.

– Що у вас з рукою? Дозвольте подивитися, – каже лікар.

– Не до руки зараз! Змія вгамуємо, тоді!

– Змія ви можете і не дочекатися. А раптом знепритомнієте? Давайте руку.

Почав її дивитися, піджак зняв і сорочку.

– Що там?

– Важкий вивих плечового суглоба. Зірвали його з місця.

– І що робити?

– Зараз я його на місце вправлю, потім треба буде перев’язати і деякий час берегтися, щоб знову не зірвати. Хто це вас так?

– Барон на моїй руці висів.

– О, барон – дядько дебелий був, – лікар посміхається.

– Як ви до нього потрапили?

– За об’явою. Пропонував роботу, хороша платня. Я приїхав, а він мене у підвал. Його колишній лікар повісився після того, як прожив вісім років у підземеллі, то барон нового собі знайшов. Забрав пояс, усі мотузки, щоб я повіситися не зміг, а лікував барона та його банду.

– Ви ж казали, що вчитель, брата шукали.

– Брехав. Я тут навчився правди не говорити. Слухайте, а як ви будете ото все висаджувати?

– Ґніт є, підпалю.

– Але це ж із ґнотом важко час точно розрахувати.

– Я короткий зроблю.

– Але поруч небезпечно може бути.

– Доведеться комусь ризикувати.

– Це роль смертника.

– У вас є інші варіанти?

– Є, зараз руку вам зроблю і покажу.

Руку він вправив, боляче було, аж кричав я. На плече дошки з обох сторін поклав і перемотав міцно. Правою рукою тепер я і ворухнути не міг.

– А тепер ходімо, покажіть мені арсенал, – сказав лікар.

Я його провів. Він почав нишпорити по полицях, знайшов якийсь механізм. Показав його мені.

– Знаєте, що це?

– Я такі бачив у бунтівників, що бомбу робили, – кажу.

– О, та ви і з бунтівниками знайомі?

– Випадково, – брешу. Як він бреше, то чому мені не можна?

– Ну що ж, ви праві, це вибуховий механізм. Його можна поставити на час, але точного часу ми не знаємо, то поставимо на поштовх. Коли змій нападе, поштовх же буде?

– Слухайте, це ж не руку вправляти, це – вибухівка, – нагадую я.

– Розумію, не хвилюйтеся, зараз усе зробимо, – він починає порпатися у механізмі. Вміло і впевнено.

– Звідти такі знання у лікаря? – дивуюся я.

– Погані книжки читав, – сміється він.

– Мені здається, що і про лікаря ви брехали.

Він сміється.

– Брехав. Насправді я приїхав сюди, щоб убити барона. Хороший план, залишити бомбу в патефоні, який барон купив. Він збирається послухати платівку, Шаляпіна чи Пяльцеву, а тут вибух.

– Навіщо вам убивати барона?

– Помста. Точніше, покарання. Барон убив чотирьох наших товаришів. Двоє з них тікали від поліції й потрапили сюди випадково, ще двоє шукали перших двох. Барон узагалі не чикався. Я думаю, що тут загинуло багато народу. І не тільки наших, але й анархістів, есерів, можливо, ще когось. Але ми карали барона лише за наших товаришів. Та замах не вдався. Більше того, мені навіть не вдалося поїхати з замку. Барон наказав мене вбити. Треба було якось рятуватися, і я згадав про свою медичну освіту, щоправда, незакінчену. Але ж барону потрібен був не мій диплом, а знання, які були. Мені пощастило, бо незадовго перед тим повісився попередній лікар барона. То він узяв мене своїм ескулапом. Так я вижив і почав чекати нагоди втекти. Я просидів у підземеллі шість років. Уявляєте?

– Шість років?

– Шість, почався сьомий. Чесно кажучи, я вже думав, що нагоди втекти не буде, що мені доведеться до кінця життя сидіти у підвалі. Ще рік-два, і я б спробував зарізати барона ланцетом та героїчно померти від рук його бандитів. А тут ви, мій щасливий визволитель. Слухайте, а як ви змогли підняти цих селюків? Оцю покірну череду? Я думав, що це категорично неможливо. Бо коли людина терпить, що забирають її дітей, то вона витерпить геть усе! Як ви змогли перетворити худобу на військо?

– Мені треба було рятуватися.

– Так, розумію, але ви могли просто втекти.

– У палаці залишався поручик, він врятував мені життя, і я не міг просто його покинути.

– О, та ви людина слова?

– Я вмію бути вдячним.

– І що ви сказали мужикам?

– Вже не пам’ятаю. Якісь дурниці. У таких випадках головне не що говориться, а як. Треба розбурхати людей, розкачати натовп, а потім він уже посунеться сам, наче весняна вода.

– Слухайте, та ви справжній вождь!

– Що з бомбою?

– Готова. Але чи впевнені ви, що ми мусимо вбивати змія? Коли я займався поручиком, він щось шепотів про те, що змія треба захопити і відвезти до столиці.