Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Бароне… – Я не збирався його вбивати, але барон кинувся на мене. Він був вищий і важчий, а головне, він був роздратований. Я бачив багато бійок і знав, що там вирішує твій настрій. Саме настрій дозволяв слабшим і меншим перемагати. Відчайдушна лють, яка могла перебити і вміння, і силу. Цієї люті в мене не було, але були спокійні навички людини, що звикла рятуватися. Я нічого не думав, тіло саме діяло і діяло миттєво. На цій маленькій місцині ніде було ховатися від барона, а зійтися з ним у бійці я не хотів. Зробив два кроки назад, до кам’яних зубців башти, мить почекав, а потім різко відступив праворуч, щоб опинитися з боку лівої руки барона. Він не чекав такого маневру, не встиг зупинитися, з розгону вдарився об зубці, аж перехилився через них. Барон зойкнув, а я підскочив, схопив його за ноги, підняв і штовхнув геть із башти. Барон намагався схопити мене, але я відбив його руки від себе. Він схопився за один із зубців і повис на зовнішньому боці башти.

– Тварюко! Уб’ю! – хрипів він і намагався вилізти, підтягувався на руках, спробував закинути ногу на парапет башти. Але я не давав, пхав його вниз, скидав його ногу, бив по руках. – Смерде! Кропив’яне сім’я! Знищу! Знищу!

Він був сильний, цей барон, він дерся і дерся, він не хотів умирати, а коли зрозумів, що втрачає сили і більше не може висіти, то поліз угору востаннє. Я вперся долонею йому в лоба і почав відштовхувати, а барон тоді несподівано кинув зубець стіни і схопився за мою руку, повис на ній.

– Витягуй! Витягуй! Інакше зі мною полетиш! Холоп! Земледер! Смерд! – барон хрипко реготав і в його напівбожевільних очах засвітилася надія. Але барон не врахував, що в мене дещо є. Наприклад, вільна ліва рука. Якою я зміг залізти під сюртук і витягти браунінг, ту іграшкову зброю, що я забрав у вбитого баронятка.

– Витягуй! Витягуй, суко! – хрипів барон, що сунувся вниз по моїй руці. Він спробував схопити мене за голову, за волосся, щоб уже точно видертися, але я сховався за зубцем, правиці моїй було дуже боляче, барон важив багатенько. Але я знав, що ось-ось позбавлюся цього ярма. Він знову поліз, у нього закінчувалися сили, він схопився зубами за мою руку, а я нарешті дістав браунінг і вистрелив йому в тім’я. Барон відірвав зуби від моєї руки, перелякано подивився на мене і на браунінг, прошепотів «блядська іграшка» та полетів униз. Там залунали радісні крики мужиків. А я впав на підлогу башти. Рука страшенно боліла, мені аж паморочилося. І я знепритомнів.

Отямився, коли мене вже несли сходами вниз.

– Де поручик? – спитав я.

– Хто? – мужики не розуміли, про що я питаю.

Знесли у двір. Там було багато поранених, вони стогнали, а здорові ходили навколо них і не знали, що робити. Я побачив яскравий, наче в блазня, мундир Нестерова. Підійшов до нього. Поручик був закиданий тілами вбитих абреків та мужиків.

– Дістаньте його! – наказав я і відійшов у розпачі. Я не вберіг найкращого авіатора імперії. Ганьба мені. Я схопився за руку, вона страшенно боліла. Може, і переламана. Але це був дріб’язок порівняно з тим, що загинув Нестеров.

– Пане, а можна нам у підвал? – спитали мужики.

– А що там, у підвалі?

– Там можуть полонені бути. Жінки для баронового гарему. Їх абреки забирали.

– Звільніть їх, – кивнув я.

Мужики побігли, я залишився і подумав, що треба зав’язувати з приватною практикою. Ось мені спочатку розбили голову, а потім пошкодили руку, і це не рахуючи того, що я кілька разів був близький до смерті. Я не маю права так ризикувати, мені треба виростити Моніку. Все, досить, буду сидіти на хуторі та згадувати давні історії. Їх у мене багато, вистачить не на один рік.

– Пане, – переді мною стояв Грицько. Спочатку стояв, а потім упав на коліна і почав ноги цілувати.

– Ти чого? Припини! Припини, я сказав!

– Пане, ти Нюсю мою врятував! Барона вбив! Пане, дякую тобі!

– Який я тобі пан? – обурююся. – Я такий же мужик, як і ти. Піднімися!

– А він живий, – чую я дівочий голос. Повертаюся. То та Нюся, у синцях і засохлій крові, барон устиг її помордувати. – Дихає, – вона вказує на Нестерова.

Я кидаюся до нього, прислухаюся.

– Живий. Живий! – кричу я. Бачу пляму крові на його мундирі. Знімаю. Кілька разів доводилося мати справи з пораненими. Знаю, що треба зупинити кров.

– Дайте я цим займуся! – бачу якогось блідого чоловіка, зовсім не схожого на мужика.

– А ви хто?

– Я полонений барона. Сидів у підвалі, здається, ми з вами встигли трохи поспілкуватися. Я лікар, знаю, що робити.