Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Іване Карповичу! Просимо вас просто зараз поїхати з нами до Херсона і зайнятися цією справою. Знаємо, що задарма ви не працюєте, то ось зібрали сто рублів. У Херсоні ще сто заплатимо, а по закінченні справи додамо.

Дали мені конверт, потертий та тлустий. Подивився всередину, а там сто рублів, здебільшого по рублю та по три. Давно вже зі мною так не розплачувалися, завжди великими купюрами. Видно, що збирали останнє. І довго ж до мене їхали, потім ще шукали. Якось соромно було їм відмовити.

– То поїхали? – питають у мене.

– Поїдемо. Почекайте на вулиці. Я поки зберуся.

Вони пішли, а я побіг до Єлизавети Павлівни.

– Їду я.

– Та чула, чула. Нова справа?

– Так точно. Сектанти якісь.

– Обережніше, Іване Карповичу. Ну, і чекаю вас у гості.

– Обов’язково, Єлизавето Павлівно. Дозвольте у вас новий костюм залишити, не для справи він. У старий вберуся, який колись у вас залишив.

– Може, чаю вип’єте на дорогу?

– Та краще вже на вокзалі. Люди чекають.

З тим і пішов я. Купили квитки, пощастило, що потяг невдовзі їхав. Сіли у вагон, і почав я розпитувати розкольників про смерть їхнього ватажка. Про якого вони говорили з повагою, казали, що майже свята людина. Майже, бо ото сплутався з дівкою, одружився з нею, хоча вона зіпсована.

– Батьки її – наші брати з тих кораблів, що вже до Уругваю переселилися. Але так вийшло, що батько її поїхав зі старшою сестрою, а молодша захворіла і залишилися з матір’ю. Невдовзі матір померла, залишилася дівчина сиротою, й Інокентій Степанович її до себе узяв. Спочатку просто щоб не пропала. Але потім слабину дав. Збила вона його зі шляху праведного, то одружився, хоч це для кормчого недобре.

– Чому?

– Бо кормчий – він усьому кораблю батько, а коли одружиться, то вже не про всіх піклуватися буде, а лише про своїх. Казали йому про це, й інші кормчі з Уругваю йому писали. Але нічого вдіяти не могли, вперся й одружився з нею. А вона ж зіпсована.

– Чим?

– Тим, що багато батьки їй волі давали. До віри не привчили. Майже зовсім. На богослужіння не ходила, молитов не співала, старших не шанувала, а ще книжки богопротивні читала. І старша сестра в неї така сама! В Уругваї покинула корабель і рідного батька, втекла кудись, а оце нещодавно з’явилася в Херсоні. Інокентій Степанович її до жінки не пускав, але вони таємно бачилися. Ми його попереджали, говорили, але він не слухав. Зовсім вона його окрутила. А потім те пограбування. Грабіжники залізли в будинок. Дивно залізли, бо двері й замок цілі. Інокентій Степанович завжди двері зачиняв. Відчинили їх, зсередини відчинили. Грабіжники зайшли, піднялися на другий поверх, де був кабінет Інокентія Степановича. Почали ламати сейф, у якому гроші були. Інокентій Степанович почув, вийшов зі спальні. Нам віра забороняє зброю мати, мабуть, хотів поговорити з грабіжниками, переконати не чіпати гроші, бо це ж не його були, а всього корабля. Та грабіжники стріляти почали. І вбили його.

– Навіщо стріляти у неозброєну людину? – дивуюся я.

– Може, боялися, що кричати буде.

– Постріл не тихіший за крик.

– І не один постріл. Кілька пострілів, бо бандити один одного повбивали.

– Як так?

– Мабуть, через гроші.

– Щось я не чув, щоб грабіжники прямо на місці злочину почали гроші ділити.

– Так поліція каже. А гроші, до речі, зникли.

– Як зникли?

– Не знайшли їх. У сейфі вісімнадцять тисяч було. Мусили піти на квитки до Уругваю. А гроші за мануфактуру й торговий дім витратили б на облаштування у новому місці. Але пропали і гроші, й майно. Та негідниця, жінка Інокентія Степановича, як тільки з тюрми вийшла, одразу замки поміняла в хаті й нас не пускає. Хоча ця ж будівля кораблю належить, і там у нас завжди богослужіння проходили!

– З тюрми? Чому вона в тюрмі була?

– Бо поліція спочатку на неї подумала. Що вона зі злочинцями діяла. Але потім випустили її, сказали, що немає жодних доказів.

– І справді немає?

– Дала вона хабара, і добрячого, відкупилася від поліції! Тому й немає. Так її сестра навчила, хитра, наче змія. І безбожниця! У Бога не вірує і в очі про це каже! Диявольська служниця! Це вона все, вона!

Ото спочатку розповідали про справу, а потім почали про Бога, про віру, православ’я лаяти. Я це одразу припинив, сказав, що вже як найняли мене, то віру мою поважайте, я ж бо поважаю ваші переконання, коли вже погодився на вас працювати.

Далі полягали спати і до самого Херсона майже не балакали. Там розкольники показали мені будинок свого кормчого, а далі я попросив їх мене залишити.