Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Знаю. І що далі?

– Ось ці троє прийшли вночі до будинку Семенова, перелізли через огорожу, потім відчинили двері.

– Самі відчинили?

– Та бозна. Може, ключ підібрали, а може, господар забув зачинити. Двері та замок цілі залишилися. Отож зайшли до будинку, піднялися на другий поверх, до кабінету Семенова.

– Тобто знали, куди йшли.

– Знали, будинком не петляли. У кабінеті сейф прихований був за шафою, так просто не знайдеш, але вони знайшли. Відчинили, узяли гроші, там мусило бути вісімнадцять тисяч. Семенов якраз продав велику партію збіжжя. Коли взяли гроші, то між бандитами виникнув конфлікт. Почали сперечатися. Семенов, мабуть, почув голоси, вийшов подивитися. Його поява налякала бандитів, і вони почали стріляти. І так вийшло, що вбили і себе, й Семенова.

– Прямо на смерть усіх? Жодного пораненого? – не вірю я.

– Не всіх. Там ще четвертий був нападник, він гроші забрав і втік.

– Гроші забрав? – питаю я строго і бачу, як забігали оченята у пристава.

– Забрав! Забрав! Ми його зараз розшукуємо! Ось-ось спіймаємо! Нікуди не дінеться! – головою трусить, відвертається, ледь не під стіл лізе, щоб сховатися.

Я нахиляюся до нього. Кладу руку на плече, натискаю. Він тремтить, наче цуценя змерзле.

– В очі дивися. В очі! – він тремтить і дивиться. – Що ти там у справі пишеш, те мене не обходить. А мені кажи, як усе насправді було. Без побрехеньок. Зрозумів?

– Так!

– То як було?

– Та бандити ж п’яні були, ото зчинили стрілянину, один утік, із грішми, шукати будемо… – Він мугикає і замовкає під моїм важким поглядом.

– Дурити надумав? Мене, Івана Карповича Підіпригору! – як дам кулаком по столу, пристав аж підскочив. – Під суд підеш, якщо мене не поважаєш!

– Поважаю! Поважаю! Все розповім. Чесно кажу, що вони перестріляли один одного і Семенова, Інокентія Степановича, теж. Чотири трупи у кімнаті, крові багато.

– А гроші?

– Гроші були у валізі.

– І що далі?

– Ну… – Він морщить чоло, мабуть, вигадує, що б збрехати.

– Не бреши мені!

– Ні! Ні! Я ж той, я ж не брешу. Просто…

– Ти забрав гроші?

– А так би вони сектантам залишилися! Які Отєчєство зраджують, їдуть кудись, наче їм тут погано!

– Сам узяв чи запропонував хто?

Він крутиться, наче на розпеченій сковороді сидить.

– Кажи!

– То та, Марія, сестра жінки вбитого. Вона запропонувала, щоб я гроші забрав і відпустив сестру.

– А навіщо ти дружину покійного арештовував?

– Бо ж хтось двері відчинив, а в неї був конфлікт із чоловіком, вона заяви на нього до поліції писала!

– Заяви? Про що?

– Про те, що він її б’є.

– Б’є?

– Так. Він пояснював, що дружина його не слухається, книжки читає шкідливі, а тут ще та сестра з’явилася. Семенов мені триста рублів давав, щоб я ту сестру спровадив подалі.

– І що?

– Та вона скажена баба. Я її хотів налякати, а вона мені все обличчя подряпала. Не хочу з нею жодних справ мати!

– То вона запропонувала гроші взяти і вивести її сестру з-під підозри?

– Так. Тільки Іване Карповичу, це ж мусить залишитися між нами! Ну як я міг гроші тим сектантам залишити, які государя зневажають? Ну як?

– Зброя у Семенова була?

– Ні, йому віра забороняла зброю мати. Вони ж сектанти, в армії не служать.

– А що з заповітом?

– Та зник заповіт. Так сектанти кажуть. Семенов же в них головний був і розпоряджався всіма грішми. На випадок смерті заповіт зроблений був так, що всі гроші секті відходили. У сейфі заповіт був, але зник.

– Може, так само, як і гроші?

– Ні, ні! Не було заповіту! Я ж швидко приїхав. Спочатку городовий Журбенко постріли почув, прибіг на місце, далі викликали поліцію від сусідів, у яких телефон був. Я десь за півгодини примчав. Не було заповіту! Точно вам кажу, Іване Карповичу! Ось вам хрест святий!

Дивлюся, що наче не бреше. Ну, не було, то й не було. Спитав я ще, де городового Журбенка знайти, і пішов, залишивши пана пристава похмелятися. Збили його з ніг грошенята. Як прийшли задурно, так задурно і підуть.

Городового Журбенка знайшов на посту, лякати не став, підбадьорив рублем, і все він мені розповів. Що робив нічний обхід, який ввели з метою боротьби з пограбуваннями, бо їх стало останнім часом забагато. Потім почув постріли. Побіг. За кілька хвилин був на місці, переліз через огорожу, зайшов у будівлю. Двері були відчинені. Почув жіночий крик. Кричала жінка загиблого, Семенова. Городовий піднявся до неї на другий поверх, побачив там трупи і багато крові. У кутку дружина покійного плаче.