Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Побіг я. Чи не побіг, а пішов, бо на вулицях не побіжиш, людно, то там натовп, то там. Всі балакають про сина акцизного чиновника Гусятинського. П’ять років хлопчику. Бавився у дворі, а потім зник учора ввечері. Сьогодні вже обід, а хлопця ще й досі не знайшли. Ось і пішли плітки різні. Бо, бач, скоро жидівська Пасха, а кажуть, що для неї потрібна жидам кров християнська, дитяча бажано, щоб їхню мацу замісити. Тільки про це й кричать на вулицях, що жиди дитину викрали і треба їм помститися. Розпалилися люди до того, що й погроми недалеко. На Поділ послали сотню козаків, однак ті й самі на жидів злі, то не дуже захищати будуть. Все ж таки дитя невинне…

Сам я ото не знаю, чи правду на вулицях торочать. З одного боку, жиди все ж таки нехристі, Бог його зна, як там у них все, може, й справді кров’ю дитячою причащаються. А з іншого боку, якби хотіла влада знайти, то генерал-губернатор би наказав і знайшли б. Усі жидівські хати обшукали і знайшли. Але немає нам наказу. А чого так, бозна. Я й не замислююся, бо кожному своє. Нехай начальство думає, а моя справа теляча – виконувати.

– Прибув, ваше благородь! – доповідаю.

Бачу, що штабс-капітан знервований якийсь, вуса крутить, чоло морщить, горілкою від нього тхне.

– Про дитину Гусятинського чув? – питає Мельников.

– Чув, як же не чути.

– І що думаєш?

– Нам думати по чину не можна, – відповідаю, як то нижнім чинам належить.

– Правильно. Але з наказу й подумати можна. То що?

– Та бозна. Кажуть, що жиди викрали. Хвилюються люди. Мабуть, увечері погроми будуть. Принаймні на Подолі жиди вже всі свої крамниці позачиняли. Чекають.

– А про винагороду чув?

– Ні. Яка нагорода?

– Найбагатші жиди міста зібрали десять тисяч рублів тому, хто знайде хлопчика і його викрадачів.

Ого, думаю. Десять тисяч. Оце б мені такі гроші, то я б зажив. Тобто розумію, що все мені не дадуть, але хоча б три тисячі! Купив би земельки, бо ж немолодий уже, можна б і про майбутнє подумати. Про хатку у вишневому садочку, про дружину чорноброву та інші приємності. Солодкі мрії, тільки прокидатися від них гіркувато. Ну, не малий, плакати не буду.

– Десять тисяч – сума приємна. Мабуть, злякалися жиди.

– То не важливо, чи злякалися, чи ні. А ось те важливо, що у тебе, Ваню, нюх собачий. Візьмись за цю справу, – каже штабс-капітан.

– А Бунд як же?

– Та куди до дідька той Бунд подінеться! Вони все одно зараз принишкли, наче руді миші, бо ж погроми ось-ось почнуться. Займися, Ваньку, цією справою. Яка поміч від мене потрібна, то кажи – посприяю. А гроші потім поділимо.

– Слухаюся.

– Ти вже постарайся, Ваньку. Дуже тебе прошу, – дивиться на мене Мельников, наче собака на господаря, коли кістку чекає. Рідко коли Мельников так на мене дивиться. Завжди орлом ширяв. Та на кожного орла своя чорна курка є. Ось і штабс-капітан закохався в акторку одну, яка з нього всі гроші витягнула. І тут би покинути її, хіба в закладі Розочки Шпільман мало чистеньких дівчат? Так ні, він же з паничів, а вони ж іще ті мрійники, навигадують бозна-що, а потім страждають. У борги заліз, тепер вигадує, як би підзаробити, бо на платню надії немає, замала вона для його примх. – Дуже прошу, – повторює Мельников.

– Слухаюсь, – узяв під козирок свого картуза і побіг. У кожного філера повинні бути свої люди, які щось корисне та розкажуть. Візники, рубачі з базару, вуличні торговці, повії. Всі про дитину Гусятинського балакають, але нічого путнього не знають, те саме перемелюють. Що зник, що, мабуть, жиди, щоб кров поцідити для паски своєї. Але щоб конкретніше щось, чи бачив хтось, сліди якісь, свідчення, так анічичирк. Тільки балакають. Але ж і слова можуть людину розпалити. Вже ближче до вечора на вокзалі натовп побив кількох жидів. Ледь поліція розігнала, а то б убили. Казали, що вночі погром ще той буде, люди готуються. Жиди теж, той же Бунд свої бойові дружини має. То буде жарко, і без стрілянини не обійдеться.

Я про це думав, коли сидів у шинку одному на Дорогожичах. Замовив горілки чарку та борщику зі сметанкою підкріпитися. Випив чарочку, крекнув від задоволення і сьорбаю борщик, коли чую, як поруч мужик якийсь розповідає про дива. Начебто в лісі за Святошинськими дачами вогні якісь бачив минулої ночі й шум якийсь дивний чув. Але ніхто і слухати його не хоче, всі про дитину Гусятинського балакають, про майбутній погром і жидів-кровопивць.

А я ото звернув увагу. Бо це ж не щодня вогні в небі літають. А коли одночасно два дива трапляється, то перевірити треба, чи не пов’язані вони якось. Підсів я до дядька, ну розпитувати. Він і каже, що вчора продав віз дров, випив добряче. А коли їхав додому, то заснув. Конячка дорогу знала, везла потроху, а потім понесла.