Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Коли чуємо, заскрипіла та залізяка, ніби старі ворота. Я голову обережно підняв, дивлюся, а там двері відчинилися і драбина така вилізла дебела. Навіть не драбина, а сходи цілі. Ними ті двоє у чорних плащах пішли всередину. З ящиком. Потім сходи всередину заїхали, і двері зачинилися. Далі світло згасло. Тиша, темрява. Лежимо.

– Ваню, що це було? – шепоче Митрофан.

– А бозна, – кажу. – Мабуть, се германський цепелін, тільки залізний. Іч, куди гирод [1] Так у друкованій книжці. добрався. Аж до Києва.

– Германський! – дивуються ледь не хором колеги. – Шпигуни, чи що?

– Не знаю.

– Так треба їх затримати! – рветься Федька Кравчуков, он уже і револьвер у руці.

– Лежати! – шиплю йому і за руку хапаю. – Лежати!

– Чому? – дратується він.

– Дивися! – пояснюю. Беру в руку землі грудку і кидаю у бік самовара. Наче тиша, темрява, нікого і немає, а вмить червоний промінь запалюється і знаходить ту грудку, світить на неї. Я кидаю іншу грудку, промінь миттєво знаходить і її, здригається, наче батіг, і грудка розлітається на порохню від удару.

Чую, як Федька охкає. І червоний промінь уже летить до нас. Лежимо на землі, наче мертві. Не дихаємо. Відчуваю, як промінь проходить мною, потім зникає. Але лежимо довго і тихо. Потім потроху починаємо дихати. Потім піднімаємо голови. Мовчимо. Федька ховає револьвер, Митрофан киває, що відходимо. Дуже обережно – і гілка не трісне, і листок не впаде, – віддаляємося від того зловісного самовара.

Вже на добрячій відстані падаємо на землю і починаємо важко дихати, наче бігли кудись, висолопивши язики.

– Що це за промінь? – питає Федька.

– Не знаю, нічого не знаю, але дитина Гусятинського в тому самоварі.

– Звідки знаєш? – питає Скоробагатько.

– Вдень, коли я самовар знайшов у лісі, бачив біля нього іграшку дитячу, кораблик. Така у малого була, сам Гусятинський зробив. Про це в газетах писали.

– Навіщо німцям дитина якогось писаря з акцизного відомства? – дивується Скоробагатько.

– А може, то і не німці! – сумніваюся я.

– А хто?

– А бозна-хто.

Сидимо, мовчимо.

– Різне бачив, а такого – ні, – нарешті промовляє Митрофан. А він же досвідчений філер, двадцять років уже на службі.

– Нечиста сила, може? – перелякано питає Федька – Свят, свят, свят!

– Нечиста сила сіркою б тхнула – авторитетно заявляє Митрофан.

Ще сидимо, приголомшені побаченим. Коли чуємо голоси якісь. Підхоплюємося.

– Що це воно? – дивується Федька, бо хто це уночі в лісі бігатиме.

– Оточуй! Брати живим! – чую я голос їх благороді. І аж по чолу себе гупаю! Бо ж послали ми за допомогою, а потім від хвилювань забули про це! А тепер їх благородь на самовар піде і загине від тих червоних променів!

– Стійте! Стійте! – заволав і побіг на голоси. Хлопці за мною. Та тільки пізно, штабс-капітан уже з десятком солдатів на галявину вискочили і до самовара кинулися. Їх благородь людина розумна, міг би подумати про небезпеку, он же, наче панцирник той самовар. Але дуже вже грошики отримати хотів. А жадібність – вона хоч кому очі затуляє. То й кинулися, не подумавши куди. Тут той промінь з’явився і на солдат одразу. Ото натрапить, здригнеться, і розлітається солдат на друзки. Потім наступний. Кількох розмолотив, інші гвинтівки покидали – і тікати. Тільки їх благородь залишилися, бо їм честь не дозволяє тікати, вони вже від япошок на війні достатньо побігали. То Мельников від променів ухиляється і з револьвера по самовару стріляє. Той аж затремтів весь, пішов із нього дим, почав він злітати. Важке ж таке, здавалося б, і з місця не рушить, а ото як попре знизу дим із вогнем, – і піднявся він угору.

– Іменем государя імператора, стій! – кричить їх благородь. Далі від променів стрибає і стріляти не забуває. А самовар усе вище.

– Ваша благородь, тікайте! – кричу я, теж уже на галявину вискочив. Мельников на мене подивився, а тут із самовара як випаде темне щось. Схоже на сітку рибальську. Прямо на штабс-капітана. З ніг збила, сплутала їх благородь і нагору потягла, наче рибу.

– Рятуй їх благородь! – кричить Митрофан. Усі втрьох ми кинулися. Але Скоробагатько перечепився об шматок солдата, що на землі валявся. То добігли лише я та Федька. А їх благородь у сітці вже високо борсається. Я стрибнув, ледь схопився руками за ту сітку. А Федька вже у мене на ногах повис. І ото як полетимо вгору, до самовара. Встиг я ще подивитися на нічний ліс, що під нами нісся. А потім затягнуло нас усередину і пирснуло якимось димом, що вмить мені запаморочилося, і знепритомнів я.