Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вона в мене спокійна, а то форкає, наче вовка побачила! Я прокинувся, бачу – а над головою вогні! Летять кудись у ліс, і сопе щось, наче бик, коли на телицю лізе! Потім гупнуло аж земля здригнулася! Отакої!

– Та звідки ти знаєш, що здригнулася, коли ти на возі був? – сумніваюся. – До того ж п’яний.

– Я-то п’яний. А кінь-то ні! Але і його захитало! А в мене кінь справний, не який-небудь там задохлик! – гарячкує дядько.

– Так а що то летіло? – розпитую я про своє.

– Не знаю. Темне щось, дебеле і наче з ліхтариками. Ото висить наді мною і аж як тисне! Мене такий страх пробрав, що я не озираючись гнав до самого дому. Гілками з мене картуза збило, то навіть вертатися за ним не став! А картуз новий, на Різдво жінка подарувала! Досі його згадую. Чарочку мені наллєш? Жінка, холера, всі гроші забрала, коли дізналася, що картуза загубив, – бідкається мужик.

Пригостив його чаркою і замислився. Хоча що там думати, коли мужик – п’яниця, і щось ввижалося йому. Колись он їх благородь три дні пили не висмикуючись із хористками, а потім їм слон почав ввижатися, та не просто слон, а такий, що генеральським голосом розмовляв та наказував покинути пити, інакше погрожував розчавити лапищею своє величезною. А слон же істота дебела, з ним не жартуй. То їх благородь ледь грець не схопив, довелося водою холодною відливати, щоб до тями повернути. Спиртуози – вони і не таке навіяти можуть.

Кажу оце собі й не вірю. Щось засіло у серці скабкою, не дає спокою, так і вимагає – перевір, перевір! Потім згадую, що на базарі один рубач казав, що наче бачив учора в небі зірку. З села їхав, де купив трьох кабанчиків. Вже темно було, коли побачив її – велику і при землі. Незвичайна вона якась, величезна, з ліхтариками. Рубач тепер казав, що то знак був, що жиди дитину вкрали. А оце зараз зметикував я, що рубач той теж біля Святошинських дач їхав!

А оце вже цікаво. Вийшов я з шинку, зупинив візника і поїхав до лісу за тими дачами. На місці розплатився і пішов нишпорити. Оце аби хто побачив, то подумав би, що напився Іван Підіпригора і вештається лісом, ніби причинний. А я наче хорт – відчув, відчув слід! Ото нехай і кажуть, що філеру головне ноги, а я скажу, що філеру головне – чуйка! Без чуйки ніякі ноги не допоможуть. Бо ось клієнт твій забіг у будинок, а з нього два виходи. До чорного бігти чи біля парадного чекати? Відчути треба того, кого переслідуєш, тоді нікуди він не подінеться. Ось і тут я відчув, що взяв слід. Бігав, бігав, усю пику об гілля обдер, коли вибіг на галявину.

А посеред неї диво якесь. Наче залізне, виблискує у променях сонця, стоїть на ніжках, як самовар, тільки ж велике таке одоробло, може, як трамвай у довжину, приплюснуто, наче дзиґа чи ото миски полив’яні одна на одну догори дриґом покладені. І ні вікон у ньому, ні дверей. Що ж це ще таке? Постояв я в кущах, потім вийшов, підійшов. Як є диво, нічого подібного в житті не бачив. Присів, бачу, під махиною цією вся трава випалена. Ну точно, ніби самовар велетенський, тільки хто ж із нього чай п’є? Коли бачу, а в траві, поруч, кораблик лежить. Яким діти бавляться. Тут як вдарило мене! Бо ж дитина Гусятинського, коли йшла у двір гуляти, то мати їй кораблика дала. Ось так!

Ох як серце в мене закалатало! Ледь не вистрибнуло. Я до кораблика підскочив, схопив, роздивляюся його, коли в самоварі тому щось як заторохтить. Палка вилізла якась, а з неї промінь, тоненький такий, червоний, світити почав. Забігав по землі, а потім на мене перейшов. І так піднімається. Відчуття – наче гадюка по тобі повзе. Так і хотілося стрибнути вбік і тікати. Але ж знаю я, що людина – істота дурна, завжди їй хочеться не те, що треба. То не стрибав, а став і стою, наче кам’яний. Навіть дихати припинив. Ані руш. А промінь ото знай по мені бігає, наче вивчає. Потім на лобі зупинився. З хвилину ото там промінь стояв, відчував я його тепло. Мені вже паморочитися почало без повітря. Коли чую, поруч шелестить щось. Мабуть, і промінь почув, зліз із мене, убік пішов. Дивлюся, а то їжак на галявину вибіг. Носом крутить, вивчає, чи немає чого поїсти. Тут на нього промінь. А їжак же істота нерозумна, не зауважив променя, далі побіг. До самовара цього. І тут промінь, наче ото батіг, як вигнеться та вдарить! І їжак від удару, що перестиглий огірок, розлетівся на друзки! Був їжак і немає їжака! Ось так!

Промінь ще понишпорив трохи, а потім згас. Я ще постояв, а потім хамелю-хамелю, позадкував і геть від того самовара до лісу. Спитаєте, як здогадався, що небезпечний промінь і кам’яніти під ним треба? Та кажу ж – чуйка! Без чуйки філеру – як муляру без рук. Сказало серце стояти, я й стояв, тим тільки і врятувався.