Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Це сила науки та техніки! – кажу. Друкую поки що дуже повільно, але он як по-панськи. Наче письменник який! Білі аркуші мене зачаровують, так само, як і стукіт машинки, що відбиває літери про всі ці чудернацькі події у Сумах. Незла ж історія!

ула рання весна, сніг ще на полях лежав, але швиденько танув на сонці, шляхи розвезло остаточно, то я сидів на хуторі, наче на острівці. Так уже вийшло, що по останньому морозцю до мене забрів у гості граф Маєвський, худий та замаруджений. Він утік із дому, бо туди внадилися кредитори, що приїздили за будь-якої погоди, адже до обійстя графа вела хороша бруківка, зроблена ще багатим дідом. Узимку Маєвський навмисне нагортав на бруківку побільше снігу і так рятувався, але коли сніг почав сходити, кредитори пішли косяками, і граф не витримав, залишив у будинку слугу, а сам утік до мене в гості. Тут побув два дні, дочекався, поки дорога перетвориться на суцільне багно, і попросив дозволу залишитися, поки не підсохне.

Ну, не в багнюку його ж було виганяти, тож гостювання графа продовжилося. Він цьому був радий надзвичайно, бо вдома жив на пустій картопляній юшці та глевкому хлібі, що випікав слуга, а в мене подавала свої чудові страви Уляна Гаврилівна. Якось після смачного обіду ми сиділи з графом у моєму кабінеті, попивали хороший чорний чай і дивилися на дощ за вікном. Я підкинув дровець у грубку, і в кабінеті стало тепло та затишно. Граф радів дощу, який ще більше розмочить дороги, й тоді довше можна погостювати, не повертатися на старцювання додому.

Граф, який, окрім чаю, смакував іще чарочку солодкої наливочки, зробленої Уляною Гаврилівною, розчервонівся і замрівся. Щось собі думав, а я перечитував останню оповідку. Далі граф мав подрімати, як він завжди любив по обіді, вже й позіхнув кілька разів, почав умощуватися у кріслі, а потім несподівано спитав:

– Іване Карповичу, оце ви розповідаєте мені різні історії, всі вони дуже цікаві, але зрозумілі. Розповідаєте ви, що саме відбулося, хто винен, усі подробиці й деталі. А чи були у вас історії загадкові, де б ви й досі не знали, що ж відбулося і чому?

Я відклав аркуш із черговою оповідкою і замислився.

– Знаєте, графе, була одна така пригода, про яку я і досі зрозуміти не можу, що це було. Аби бачив усе те я сам, то міг би вирішити, що ввижалося мені все, якась маячня. Але те саме, що і я, бачив мій тодішній начальник у Київському охоронному відділенні штабс-капітан Мельников. Та й зникли ми ж справді надовго, нам навіть устигли пам’ятники на цвинтарі встановити.

– Пам’ятники? – здивувався граф. – Ану розкажіть! Що це за історія така?!

– Історія дивна, така історія, що ви, графе, мабуть, і не повірите, як і ніхто не повірить.

– Та розповідайте вже, Іване Карповичу, не тягніть душу! – граф аж підхопився, бо до всіляких вигадок був страшенно охочий. Але розповідати я збирався не про вигадки, а про те, що справді було зі мною в часи служби в охоронному відділенні. І за кожне слово тут я присягаюся, що саме так було, а як не вірите, то спитайте в їх благороді штабс-капітана Мельникова.

Отже, сталася ця історія навесні 1908-го року, вже наприкінці Великого посту. Я б ото і постався, бо ж у Бога вірую і до церкви ходжу, але ж самі поміркуйте – хіба пробігаєш цілий день на самій каші з олією, а то й без олії, коли суворий піст? Не пробігаєш. А бігати доводилося багато. Ми тоді працювали по бундівцях, жидках-соціалістах, а вони, окрім того, що метушливі, як і все їхнє плем’я, так ще й великі конспіратори, ніколи прямо не ходили, все намагалися хитрувати, сліди плутали. І як візьмуться з самого ранку, так до ночі й не присядуть. А у філера робота така, щоб за ними бігати. Ну, і бігав. Бувало, прийду увечері додому, а ноги тремтять, як у жереб’яти малого, що тільки на світ білий народилося і спинається вперше. Тільки очі заплющиш, щоб поспати, а вже ранок – знову бігти треба, отримувати нове завдання. Це ще добре, коли поспати вдається, а то ж, бувало, доводилося і ночами нишпорити. У нас один філер, Петька Бескудніков, так той до того добігався, що в нього у голові потьмарення сталося, відвезли бідолаху до божевільні.

Словом, важкувато було, тут уже не до посту. Біжу собі, то пиріжок куплю з гречкою та лівером, то млинців перехоплю з картоплею і грибами, то кусень ковбаси. Воно ж на ногах увесь час, так апетит просто вовчий. Якось веду я свого субчика, бундівця, коли обережно підходить до мене Абраша Гольдман, з жидів, але наш, агентом працює. Шепоче, що викликає мене Мельников. Терміново. Наче у їх благороді хоч колись по-іншому бувало.