Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та які постріли, там же громи, блискавки, вітер, аж дерева ламало, – лякається візник.

– Це ще не все. Ось шматок тканини зі смуги, яку залишила на дереві людина, що стріляла у Гольмца. Ксеніє Дмитрівно, ця тканина вам нічого не нагадує? – питаю у співачки. Вона роздивляється шматок, торкається його.

– Господи! – вона сплескує руками.

– Так, це шматок фрака пана Пфальца. Ось і сам фрак, як бачите, подраний. Пан Пфальц так злякався обіцянок Лжегольмца, що навіть не перевдягнувся, коли пішов його вбивати.

– Тобто Пфальц стріляв у Лжегольмца?

– Так! Злякався викриття і вирішив прибрати сищика, не зрозумів, що то все була брехня.

Пфальц починає вити на землі, б’є кулаками.

– А куди б він дів діамант? – питає Маєвський, – його ж важко продати.

– Пана Пфальца цікавила не сама «Зірка Сходу», а страхова виплата за неї. Імпресаріо програвся на іподромі, заліз у великі борги, його шукали різні неприємні особи, то він вирішив врятуватися у такий спосіб.

– Іване Карповичу, але де сам діамант? – хвилюється Хомутинський.

– Так, де діамант? – питають мене.

– Ось тут, – я показую невеличкий ключик. – Це ключ від банківської скриньки. Азовсько-Донський банк. «Зірка Сходу» саме там. Можете забирати, – віддаю ключ Хомутинському.

– Господи, – шепоче він. – Я не вірю!

– З’їздіть і пересвідчіться, – пропоную я.

Хомутинський біжить, за ним начальник корпусу і поліцмейстер. Ми чекаємо. Пфальц починає брудно лаятися, його забирає поліція. Минають хвилини. Натовп напружений, а я спокійний. Тільки відчуваю, що заморився.

Ось чутно гуркіт двигунів. Машини влітають на територію корпусу. З першої вистрибує Хомутинський, який утратив всяку поважність.

– Діамант знайдено! «Зірка Сходу»! – кричить він, наче босяк вуличний, що продає газети, а не серйозний банкір. – Ксеніє Дмитрівно, дозвольте вам вручити!

Він підходить до співачки, вклоняється і віддає її футляр. Пяльцева відчиняє його, всередині діамант.

– Дозвольте я перевірю, – вона бере діамант і дряпає люстерко. На тому залишається добре помітна борозна – Господи, це він, – тихо каже Ксенія Дмитрівна, і на її очах з’являються сльози.

Всі починають аплодувати, багато хто теж плаче.

– Браво! Слава Івану Карповичу Підіпригорі! – несподівано кричить Маєвський, який уже поруч зі мною. – Про це треба написати, обов’язково написати, Іване Карповичу! – наче в лихоманці повторює він і аж трясеться від збудження.

– Дякую вам, Іване Карповичу, – до мене підходить Хомутинський і простягає руку. Диви, таки наважився привселюдно потиснути руку якогось мужика. – Ви геній!

– Іване Карповичу, – я аж сіпаюся від цього голосу. Ксенія Дмитрівна, щаслива і в сльозах. – Ви стільки зробили для мене. Чим я можу вам віддячити?

– Заспівайте, – прошу я.

– Що?

– Заспівайте. Я чув вас лише з платівок. Щоб на концерт до вас потрапити, про це було годі й мріяти. А почути вас наживо я давно мріяв. То, якщо можна, заспівайте.

– Що ви таке просите! Зовсім забулися! – верещить полковник Шахов. – Це Ксенія Дмитрівна Пяльцева, найкращий голос імперії і…

– Зачекайте, – каже вона, і полковник замовкає. Ксенія Дмитрівна дивиться на мене. – Добре. Я заспіваю. Зараз.

Вона готується кілька секунд і починає співати. Сім, вона заспівала мені сім пісень, які її уславили. Всі завмерли у дворі кадетського корпусу й слухали її, наче зачаровані. А Ксенія Дмитрівна співала і співала. Коли закінчила, то пролунали просто шалені оплески. А я відчув, що геть безсилий від щастя.

– Ще раз дякую, дуже дякую, Іване Карповичу, – прошепотіла вона і поцілувала мене.

Що далі було, я пам’ятаю погано. Ноги мене не тримали, добре, що Хомутинський дав свою машину, яка й відвезла мене на хутір. Там я впав у ліжко і проспав майже добу. Про події в Сумах стало відомо по всій імперії. Журналісти все розписали від початку до кінця.

– Тепер, Іване Карповичу, вам у Суми краще не їздити, – каже граф, який приїхав до мене в гості. На велосипеді приїхав! Це такий пристрій дивний на двох колесах. Маєвський продав бричку і купив велосипед, дивак.

– Чого це?

– Там усі вас дуже ненавидять.

– За що?

– Бо ж ви виставили всіх дурнями. І начальника корпусу, і поліцмейстера, і дворян, і прикажчика Харитоненкового, всіх найкращих людей міста і сусідніх повітів. Ви б тільки почитали, що про них у газетах писали, про провінційних дурнів, які спочатку не допильнували діаманта, потім дозволили себе обдурити зухвалому шахраю, чухонській морді, ще й грошей за це йому надарували повну валізу. Це ж ганьба і сором на всю імперію. Тепер у газетах пишуть: «Довірливі, наче сумчани»! З Петербурга аж перевірка приїздила, щоб розібрати факти, вказані у статтях, і розібратися, як влада у Сумах могла так бездарно діяти. Досі перевіряльників хмелять. А вас як тільки не лають. Ображені на вас. Що мужик, а розумніший за панів, – зітхає Маєвський. – Хоча ж справді розумніший. Мені, Іване Карповичу, аж соромно, що я так у дурні пошився! Я ж триста рублів тому негіднику Гольмцу віддав!