Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Ми поспішаємо до корпусу. Там на моє прохання відчиняють двері до кімнати, з якої зник діамант.

– Шановне панство, ось стіл, а в ньому шухлядка, з якої зник діамант. Я кладу в шухлядку підробку в коробці. Бачите?

– Так, – відповідають офіцери.

– І ще дещо, – я дістаю з кишені банан, чищу його. Частину залишаю цілою, а частину розминаю, щоб пішов запах. – Тепер ходімо. Прошу, щоби двоє з вас залишилися біля дверей і охороняли їх. Нікого не впускати. Добре?

– Добре, – біля дверей залишаються майори. Підполковник іде за мною. На вулицю, у двір корпусу, де на нас усі чекають.

– Що ви затіяли, Іване Карповичу? – питає знервований Хомутинський.

– Зараз побачите! – урочисто кажу я. – Пане підполковнику, підтвердіть, будь ласка, що я залишав фальшивий діамант на тому самому місці, де був і справжній. Кімната охороняється офіцерами, зайти в неї ніхто не може.

– Так точно, – киває підполковник.

– Отже, все зараз, як і в день, коли зник діамант. А тепер я покажу, як він зник. Пане Капуста, давайте Марусю!

Капуста вже забрав мавпу у дружини. Несе її до мене.

– Дивіться, це звичайна мавпа з цирку, який гостював днями у Сумах. Звичайна і незвичайна!

Я даю їй понюхати мої руки. Вона лиже їх.

– Що це за цирк? – обурюється хтось у натовпі, але його швидко затикають.

Я беру Марусю до рук, підходжу з нею до стіни і кладу її передню лапу на цегляний візерунок. Тут, звісно, був бентежний для мене момент: чи тварина зрозуміє, що їй треба робити. Зрозуміла Маруся схопилася за цеглу і легко полізла по ній нагору.

– Що вона робить! – гучно закричав імпресаріо, чим налякав Марусю і збив її з пантелику. Вона озирнулася. Я всміхнувся їй і трохи махнув рукою, показав, щоб лізла далі.

– А ви мовчіть! – цитьнув я на імпресаріо.

– Чого це я мушу мовчати? – він гучно кричав, але Маруся вже дісталася вікна на другому поверсі й легко пролізла в нього. Натовп у захваті видихнув. Тривожні миті очікування.

– Прошу зберігати тишу, – кажу я. – Крик буде сприйнятий як перешкода слідству! – я строго дивлюся на імпресаріо.

Спливають секунди, аж ось у вікні з’являється спочатку лапа, а потім і голова Марусі. Мавпа щось притискає до себе і з тим вантажем лізе вниз. Досить легко. Ось вона вже в мене на руках. Я даю їй другий банан, а вона дає мені коробку. З якої я дістаю фальшивий діамант.

– Ось так усе й відбувалося! – кажу я, і натовп починає аплодувати.

– Браво! Оце так так! Мавпа! Мавпа викрала діамант! – кричать люди.

– Іване Карповичу, як ви здогадалися? Ви – геній! – це вже Маєвський вихваляє мене, як раніше вихваляв Гольмца.

Почувши шум, майори, що охороняли двері, увійшли до кімнати. З вікна повідомили, що мавпа справді самотужки відкрила шухлядку столу й забрала коробку з діамантом.

– Як ви здогадалися, що це була мавпа? – питає прикажчик Харитоненка.

– Випадково побачив, як це створіння лазить по стінах, і одразу зрозумів, що дехто міг використати це вміння.

– Але хто, хто це зробив, хто викрав діамант? – хвилюється Хомутинський.

– А, це дресирувальник! Він щез, і мавпи розбіглися! – кричить поліцмейстер. – Терміново треба оголосити його в розшук і арештувати інших циркачів!

– Так, так! – чомусь підтакує імпресаріо.

– В цьому немає потреби, – кажу я, і знову всі на мене дивляться.

– Це ще чому? – ображається поліцмейстер, мовляв, не моя справа вказувати, в чому є потреба, а в чому ні.

– Тому, що дресирувальник мертвий. Його тіло ви можете знайти в кущах біля межі міського парку.

– Звідки ви знаєте? – не хоче погоджуватися зі мною поліцмейстер.

– Я бачив тіло. Воно досі там.

– Може, це ви і вбили? – грізно питає поліцмейстер.

– Ні. Вбивство сталося позавчора, коли лив дощ. У цей час я був удома, граф Маєвський може це підтвердити, бо якраз приїхав до мене, щоб запросити у Суми. Так?

– Так, – киває граф. – Ми приїхали тільки вчора по обіді.

– Але хто вбив дресирувальника? – питає Хомутинський.

– Бідолаху вбив організатор викрадення діаманта.

– Що за дурниці? Який ще організатор? Ви ж показали, що викрав саме дресирувальник! – кричить імпресаріо.

– Сам дресирувальник не зміг би викрасти діамант, йому допомагали.

– Маячня! – ніяк не вгамується пан Пфальц.

– Ні, не маячня. По-перше, хтось зламав замок у шухлядці, в якій Ксенія Дмитрівна збиралася зберігати діамант. Я подивився, хтось просто залив у шпарину клей. Якби замок працював, мавпі б нізащо не вдалося відкрити шухлядку. По-друге, хтось поклав до шухлядки банан. Ксеніє Дмитрівно, був же банан?