Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Казали ж сто! – дивуюся я.

– Триста! Кредит узяв, тепер за мною з банку бігають, душать.

– Так а хіба гроші не повернули всім, хто Лжегольмцу давав?

– Ні, не повернули. Я ж не міг сказати, що такий дурень, дав триста рублів шахраю за те, щоб злочин його описувати. І головне ж – сам набивався, «візьміть, візьміть», ледь не руки цілував! Бовдур!

– Та не переймайтеся вже так, Климентію Євграфовичу.

– Та як же не перейматися, коли дурень! Ідіот якийсь!

– Давайте краще вип’ємо, – пропоную.

– Давайте, – зітхає він.

Перехилили по чарці, сидимо, думаємо кожний про своє. Нарешті граф каже:

– А ще заздрять вам дуже.

– За що мені заздрити? Нагороду ж за діамант мені не виплатили. Як можна – мужику якомусь нагороду! – кривлюся я. Не так через гроші прикро мені, як через несправедливість.

– Заздрять, бо вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала. Їм, дворянам та багатіям, – за гроші великі, а вам, мужику простому, – задарма. Та ще й поцілувала вас потім. Про таке ніхто і мріяти не міг. Ось чого вже вибачити вам не можуть. Добре, що ви в іншому повіті живете, а то б з’їли вас.

– Оце так дива. Я злочинців спіймав, діамант знайшов, а замість подяки ненавидять мене? – наче дивуюся я, але зовсім не дивно мені. Знаю я, що чекають від мене, щоб сидів на місці й не висовувався. Бо ж мужик. Ніхто.

– Іване Карповичу, а давайте про цю історію напишемо, – каже Маєвський. – Бо ж не історія, а блиск!

– Трохи пізніше, зараз у мене багато роботи в полі, – кажу я, хоч такої вже термінової роботи немає. Тільки дивися, як інші роблять. Але не хочеться мені згадували про історію, у якій знову мені вказали на моє місце, яке залежить не від того, чого я досяг, а лише від того, ким народився.

Ніде правди діти, історія ця мала деяке продовження. Десь за місяць приїздив до мене на хутір особисто Павло Іванович Харитоненко. Приїхав із валізою, яку вручив мені в руки.

– Десять тисяч за те, що знайшли «Зірку Сходу». Як я і обіцяв. Ви чи не раді, Іване Карповичу? – спитали Павло Іванович.

– Та ні, радий. Просто здивований. Не чекав.

– Я – людина слова. Що пообіцяв, те виконаю.

– Але ж у Сумах мене зараз повісити ладні.

– Дурних усюди вистачає, Іване Карповичу. Не звертайте уваги. Вам же хочу подякувати за блискуче розкриття справи, у якій і я б у дурні пошився, якби був тоді в Сумах.

– Дуже ціную вашу подяку, Павле Івановичу.

– Я чув, ви записуєте розповіді про свої пригоди? – питає він, а я головою кручу.

– Граф уже й на сусідні повіти розтеревенив? Я пишу про часи служби в охоронному відділенні й поточних подій не згадую, – заспокоюю його.

– Дарма, Іване Карповичу. Бо історія, що відбулася в Сумах, смішна і має послужити для науки іншим простакам.

– Головна особливість простаків – вони нічого не вчаться.

– Це точно, – він посміхається. – Та проте я вирішив посприяти вашим літературним розвідкам. Зараз.

Павло Іванович виходить із кімнати. У дворі чекають його водій та помічник. Вони заносять великий ящик. Павло Іванович несе менший. Чекає, поки його підлеглі вийдуть.

– Що ж, Іване Карповичу, це мій подарунок вам, уже не як від підприємця, а як від людини, щиро захопленої вашим розумом та вмінням його застосовувати.

– Але що це? – дивуюся я.

– Це друкарська машинка. «Ундервуд», американська. Як мені пояснили, одна з найкращих. І запас паперу для неї. На машинці друкувати значно зручніше, аніж писати від руки. Я сам не знаю, бо не дуже люблю всі ці новинки. Але вважаю, що користатися їх перевагами необхідно.

– Дякую, Павле Івановичу!

– Немає за що. І буду вдячний, якщо ви надішлете щось із надрукованого на цій машинці мені. Думаю, у вас безліч цікавих історій.

– Вважатиму за честь мати такого читача.

– Що ж, тоді ще побачимося. На все добре, – він вклоняється мені, я йому. Уже в дверях Павло Іванович дивиться на мене. – І той, Іване Карповичу, жаба – найстрашніше місцеве чудовисько, вона тут усіх душить заздрощами. То як будуть якісь непорозуміння з місцевою владою – не зволікайте, звертайтеся до мене. Я все ж таки не остання людина в імперії, чим зможу, тим допоможу.

– Дуже вам вдячний, Павле Івановичу, та сподіваюся, що сидітиму тихо і забудуть про мене.

– Не з тих ви людей, Іване Карповичу, хто тихо сидить. Бувайте, – він усміхається і йде.

За хвилину його машина гуркотить і їде від хутора. А за годину друкарська машинка вже стукотить у моєму кабінеті.

– Що це за нечиста сила? – лякається Уляна Гаврилівна.