Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так, я ще здивувалася, звідки він, – киває Пяльцева.

– Банан був потрібен для того, щоб приманити мавпу. Маруся любить банани, то швидко знайшла шухлядку і відчинила її.

– Але як вона здогадалася схопити футляр?

– Це вже наслідки дресирування. Маруся схопила футляр і вилізла через вікно. До того вона перекинула чашку з молоком для Ксенії Дмитрівни, причому випила все молоко. Кадети, що стояли під дверима, чули якийсь шум, але не звернули уваги, бо були впевнені, що в кімнаті нікого немає. До речі, ось і вони. На волі, як я і обіцяв!

– Але що було далі? – хвилюється Хомутинський, якому конче потрібно знати долю діаманта.

– Далі дресирувальник забрав мавпу і втік із діамантом. Невдовзі зникнення «Зірки Сходу» виявили. Скандал та шум. Організатор викрадення деякий час почекав, а наступного дня відправився на зустріч із дресирувальником. Не знаю, що там сталося. Чи виконавець вимагав більше грошей, чи організатор вирішив позбавитися небезпечного свідка, але пролунали постріли.

– Дурниці! Поруч із парком є житлові будинки, тож постріли б почули! – каже поліцмейстер.

– Звичайної ночі – так, – киваю я. – Але не позаминулої. Коли лив страшенний дощ і гримів грім. Постріли змішалися з громом, ніхто на них і уваги не звернув.

– І що далі? – поспішає Хомутинський.

– Далі вбивця забрав діамант і пішов геть. Він сподівався, що тепер скарб у нього в кишені. Але тут у місті з’явився Гольмц.

– Лжегольмц! – виправляє мене прикажчик Харитоненка.

– Так, Лжегольмц, але ж убивця цього не знає, думає, що сищик справжній, і вірить його словам про те, що діамант зранку буде знайдено. Так перетнулися два злочинці. Шахрай брехав, що знайде діамант, щоб прискорити виплату нагороди, а викрадач повірив брехні, злякався викриття і вирішив убити Гольмца. Для цього вночі прокрався до готелю, заліз там на дерево і вистрелив двічі. Мабуть, із дерева стріляти було незручно, то поцілив, але не вбив.

– Тобто у Лжегольмца стріляв справжній викрадач діаманта? – скрикує Маєвський.

– Саме так! – киваю я.

– Але хто він? І де діамант? – кричить Хомутинський.

Напруга досягає межі, всі схвильовані й заплутані. Далі я хотів звернутися до Ксенії Дмитрівни, підійти до неї, опинитися поруч із її імпресаріо й діяти дуже швидко. Але не встиг. У пана Пфальца виявилися значно гірші нерви, аніж я очікував. Він несподівано вихопив револьвер, схопив Ксенію Дмитрівну й приставив зброю їй до голови.

– Не підходити! Я стрілятиму! – заверещав Пфальц, і натовп завмер від жаху. – Дайте мені піти, інакше я вб’ю її! – кричав імпресаріо.

Я бачу зблідле обличчя Пяльцевої, бачу відчай в очах імпресаріо. Я знаю, що страх може штовхати людину на божевільні вчинки. А ще страх робить людину дурною. Тож я спокійно посміхаюся і неквапливо наближаюся до нього.

– Стійте! Я стрілятиму!

– Пане Пфальц, мушу вас розчарувати. У вашому револьвері немає набоїв. Ще зранку я потурбувався, щоб їх забрали, бо ж розумів, що ви занадто небезпечні. То покладіть револьвер, бо інакше замість кількох років каторги ви отримаєте шибеницю.

– Що? Немає набоїв? – він кривиться, наче розчароване дитя. Прибирає пістолет, дивиться у барабан. Ксенія Дмитрівна непритомніють і падають, я підскакую і б’ю. У підборіддя, потужно. Пфальц завалюється, наче підпиляне дерево. Я вихоплюю його револьвер. Набої в ньому є, всі сім. І досвідчений стрілець зрозумів би це за вагою зброї. Але Пфальц – імпресаріо, і його вдалося обдурити. Поки піднімають Ксенію Дмитрівну, я нишпорю в кишенях злочинця.

– Що ви собі дозволяєте? – кричить поліцмейстер, переляканий та нервовий.

А я дістаю з кишені Пфальца невеличкий ключик. Потім зі своєї кишені дістаю шматок смужки, яку стрілець у Гольмца залишив на гілці дерева біля готелю. Потім зву мого візника, який приносить вузол речей.

– Коли я почав думати, хто викрав діамант, то одним із перших запідозрив пана Пфальца, – пояснюю я натовпу. – Бо він мав доступ до кімнати. Але самих підозр замало. То я спитав, хто купував у Сумах банани. Фрукт цей тут не дуже популярний, то прикажчик згадав, що купувала людина, схожа на Пфальца. Я подумав, що в ніч убивства дресирувальника вбивця навряд чи ходив у парк пішки, бо ж падав дощ. Поговорив із візниками, – я звертаюся до свого візника. – Це він? – вказую на Пфальца, який хрипить на землі.

– Так, він, – перелякано закивав візник.

– Де ти його бачив?

– Я возив його позавчора до парку.

– А постріли ти чув? – питає поліцмейстер.