Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Вибіг з лісу, почимчикував до міста. Коли наганяє мене візник. Місцевим виявився. Плигнув я до нього, їдемо. Питає мене про погром, чи буде.

– Тобі яка різниця? – дивуюся я.

– Та як же! Як буде, так я до міста поїду! Жиди – багаті, може, щось і собі у них прихоплю.

– Кулю хіба що. Думаєш, жиди просто так віддадуть майно? Відбиватися будуть.

– Та все одно цікаво, – каже візник.

– Слухай, а ти ж тут часто їздиш, біля лісу?

– Та щодня.

– А чи вогнів у небі не бачив останнім часом?

– Вогнів не було, але вчора двох таких дивних пасажирів віз, що борони Боже.

– І чим дивні?

– Та всім! По-перше, іноземці, бо балакають наче по-нашому, але не так якось.

– Акцент інший?

– Що?

– Акцент. Та Бог з ним, де тобі це знати. Що ще?

– Двоє їх, пики такі, наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив, і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, отакі важкі виявилися! Наче залізні!

– Мо’ в них багаж який був?

– Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось порскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.

– І куди їхали?

– Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком. Підвіз їх. Платять вони добре.

– То кажеш, що іноземці?

– Ага.

– А може, жиди?

– Ні, точно не жиди. Мабуть, німці – балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.

– Їх?

– Ага. І завдаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходити якось важко.

– Важко?

– Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.

Замислився я. Оці двоє іноземців із ящиком, вогні в небі, залізна бандура в лісі і кораблик дитячий. Наче й далеке все одне від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик і відвезли у ліс до тієї бандури! Ну точно ж!

Я попросив візника їхати до контори, зупинив раніше, щоб не видавати себе, і попросив зачекати. А сам стрілою до Мельникова.

– Пане штабс-капітане, може, і буде діло! Тільки дайте мені двох агентів досвідчених! Зі зброєю!

Мельников тільки спитав, чи справді я слід узяв, але побачив очі мої пломінні і відповіді чекати не став. Дав двох агентів, Федьку Кравчукова та Митрофана Скоробагатька – не останніх хлопців у нашій дільниці. Я візника того відпустив, а ми з агентами за ним. На нашому візнику, конторському. Він свою справу добре знав і вів непомітно. Ось той екіпаж зупинився на Контрактовій – чекає когось. А ми збоку. З годину сиділи, я вже хвилюватися почав, чи не помилився. Коли бачу – йдуть! Двоє, височенні, у чорних плащах аж до землі, у чорних капелюхах, хитаються якось дивно, не по-людськи, наче на ходулях чи що, і ящик тягнуть. Люди перед ними розступаються, коні харапудяться. А вони ж і справді страхолюдні якісь!

Сіли до екіпажу, поїхали, а ми за ними. Поки до Святошинських дач добралися, сутеніти почало. Екіпаж зупинився, вийшли вони і пішли попід лісом. Я з агентами за ними, а нашому візнику наказав у місто повертатися по підмогу до штабс-капітана Мельникова. Щоб іще людей прислав не менше десятка. Бо чую, що знадобиться нам вона.

Йдемо ми за тими обережно. А я все не збагну, чому вони дивно так ходять, якось не по-людськи. Чи на ноги хворі? Так що, обидва зразу? І що ж у них у ящику? Невже ще дитину вкрали? Там такий ящик, що й не одна поміститься.

Бозна, крадемося за ними. Під ноги дивимося, щоб гілка якась не хруснула. Агенти досвідчені, тихо йдуть, наче кінь по ріллі. Ось уже і дійшли до галявини тієї. Шепочу хлопцям, щоб червоного промінця стереглися.

Он підходять двоє з ящиком до тої залізної почвари, а з неї промінь червоний. Знайшов прибульців, посвітив. Щось дзенькнуло, і одразу ожила та клуня, засвистіла, ніби паровоз, парою все вкрилося довкола. Тільки якась дивна ця пара – світиться, переливається перламутровим відливом. Потім вогні на тій залізяці кольорові загорілися, ніби святкова ілюмінація до іменин государевих. Косую оком – дивлюся, зблідли хлопці, хрестяться дрібним хрестом, так і дивись – побіжать звідси світ за очі. І мені якось меркотно стало, та знаку не даю. Потім ця довбня залізна прожектори ввімкнула – нишпорять землею промені сліпучо-білого світла, ніби шукають чогось. Нас, чи що? Тільки спробуй знайди, всі ж люди досвідчені, наче за наказом втиснулися у землю, лежимо ані пари з вуст.