Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Вірю! Іван Карпович це! Іван Карпович! – заволав.

І всі хором:

– Іван Карпович! Іван Карпович! Рідний!

Звідкілясь дістали настоянок міцних – і давай пригощати. Потім в окопах дізналися про мене, сходитися почали, набилося людей у бліндаж, що й не продихнути! Всі такі мені раді, виявляється, що всі книжки мої читали і добре знали. Вимагали нових історій, то розповідав аж до ранку, поки не охрип.

– Все, хлопці, вибачте, не можу говорити, везіть мене до штабу, – сказав їм.

– Е ні, Іване Карповичу, як же такий скарб – і до штабу? У нас поживіть, потіште оповідками! – сказали мені.

І наступні три дні жив я у бліндажі. Приходили на мене подивитися аж із сусідніх полків. І солдати, і офіцери, всі українською балакають. У нас іще солдат може, та й то так, щоб ніхто з начальства не почув, а вже офіцер ніколи рідною мовою не забалакає, хоч він із Полтавщини, Волині чи Поділля. А тут балакали, книжки мої приносили для автографів. Як кіт у маслі прожив я на цісарському пайку, поки довідалися про мене в штабі полку, наказали привезти. Убрали мене, шинель дали нову, чоботи, шапку, так, як руський цар ніколи б не одягнув. Приїхав я до штабу, мене провели до командира полку, який мені руку потиснув! Ну хіба могло бути, щоб у російській армій командир полку простому солдату, хохлу, руку потиснув! Та ніколи! А тут потиснув, посадив за стіл, пригостив кавою.

– Іване Карповичу, для мене велика честь говорити з вами. Я хоч українською не володію, але читав ваші пригоди в перекладах німецькою і захоплююся вашим умінням, – сказав мені полковник красивою німецькою мовою, яка так відрізнялася від гавкучої вимови москалів. Перекладав мені молодий український кадет. – Дозвольте, я не використовуватиму грубого слова «полон», а скажу так, що ви у нас у гостях. Буду радий, якщо ви погодитеся пообідати зі мною і з офіцерами мого штабу.

– А чи не буде у вас неприємностей, що обідатимете з полоненим? – спитав я.

– У нас у цісарській армії довіряють офіцерам, на відміну від армії російської, де всюди бачать зраду та підступ. Ми ж цивілізовані європейські люди, а не якісь варвари зі Сходу. То не хвилюйтеся.

Відвезли мене до ресторану, розташованого в маленькому карпатському містечку, посадили за стіл. Господи, а там самих виделок три штуки, ложок купа, ножів, тарелів та мисок! Аж зніяковів я, але знаку не подав, вирішив дивитися, як інші роблять. Яку виделку всі беруть, таку і я. Що інші їдять, те і я. Командир полку тост сказав німецькою, мені переклали, я у відповідь тост сказав, подякував за шляхетність у веденні війни. Добре пообідали, з вином, потім мене відвели в кімнату, де можна було відпочити, і попередили, що вночі я відбуду до Відня, бо є наказ мене туди доставити.

Дивно, але в поїздці супроводжував мене лише перекладач, той самий кадет. Жодної охорони, ось так мені довіряли, і знову стало мені сумно, бо в Російській імперії не мав я такої довіри і поваги, як тут. Поки їхали, кадет розповідав мені про життя в Австро-Угорщині. Сам він був зі Львова, там у нього залишилися рідні, й він за них дуже хвилювався, бо ходили чутки, що руські масово депортують людей, яких вважають неблагонадійними.

– Страшне, що роблять. Я ж, Іване Карповичу, греко-католик.

– Це як? – здивувався я.

– Ну, москалі нас називають уніатами.

– А, зрозумів.

– Так от, глава нашої церкви, митрополит Андрей Шептицький, хоч міг відступити разом із цісарською армією, але залишився у Львові, разом зі своїми вірними. Його арештували і вивезли до Росії! Навіть дикі монголи не чіпали храмів і священиків, а що роблять росіяни? – спитав у мене кадет, а я тільки руками розвів, бо що я міг відповісти? Знав тільки, що наші православні ієрархи уніатів не любили і мріяли колись привести їх до православ’я.

За розмовами незчулися, як приїхали до Відня, там одразу повезли мене до Генштабу. Багато разів я про нього чув, бо ж казали, що і українців, і мову українську в тому Генштабі вигадали, і грошики на те дають. Думав я, що той Генштаб геєна якась вогненна, з чортами на вході, а виявилося, що дуже красива велична будівля. Та і взагалі Відень виявився містом гарним і доглянутим, не те що брудна Москва чи сірий Петербург.

Мене завели в кабінет до генерала, який почав зі мною розмовляти. Довго ми говорили, двічі переривалися, щоб каву попити, раз – щоб поїсти. Після чого відвезли мене до готелю. Видали гроші на витрати і сказали, що до завтрашнього дня можу відпочивати. Перекладач мій запропонував сходити в музеї та до театру, бо ж Відень – місто високої культури, тут і опера, і вистави, і картини, не те що у Москві, де натовпи лише до ресторанів та будинків розпусти стоять, а все інше людей не цікавить. Дуже багато в мене було вражень, бо ж, вважайте, вперше у Європі побував, вирвався з азіатчини Російської імперії.