Владислав Ивченко: Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Так! – кивнув я. – Чи правильно зрозумів, що я вільний?

– Правильно, Іване Карповичу. Ось ваші документи, ви тепер вільна і цивільна людина. Які ваші подальші плани?

– Я б хотів побачитися зі знайомими і якомога скоріше відбути до свого хутора. Сподіваюся, мені не треба залишатися у Петрограді?

– Ні, ні, навіть краще, якщо ви поїдете, бо у столиці може бути неспокійно. Якщо хочете, я можу вас підвезти, куди треба.

– Буду вам вдячний.

І ми поїхали. Петроград весь вирував, я провідав Бенедіктових та графиню, після чого попросив завезти мене на поштамт, звідти дав телеграму до Іспанії, на одну адресу у Валенсії. «Єлизавето Павлівно радістю повідомляю відновлення спілкування демобілізація їду хутір будьте готові вирушити додому сповіщу додатково Ваня».

Грошей у мене не було, розплатився Скоропадський. Він весь час розповідав про блискучі перспективи нової Росії. Надихнув мене. Коли вже я в потязі їхав до Ромен, ніяк не міг заснути. Відчував, що починається нове чудове життя, де я зможу бути тим, ким хочу, і ніхто мені не вказуватиме. Воля!

Жовтень 2013 – березень 2014, Суми.

Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі. 　

Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеі А. П. Цехова за фахом «Поміркований реалізм».

Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.

З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар'єру і досягнув посади заступника головного редактора.

Пише з 1998-го року, з 2004~го здебільшого українською.

Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.

У творчості сповідує принципи.

Лауреат і стипендіат.