Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

Лавессі хтиво заплямкав, аж слина виступила на губах.

– Сьогодні Бенедіктов прибуде до мене з дружиною на вечерю. Прооперую його, а далі він працюватиме на мене. До речі, він дуже хвилюється за тебе, Ваню. Боїться, як би тебе не вбили якісь таємні вороги. – Професор узяв мене за підборіддя і повернув обличчям до себе. Очі – скло, очі – скло, жодної живої думки чи почуття. Він поплескав мене по щоці. – Молодець. Вигадай якусь історію, щоб пояснити контррозвідці, де ти був. Про шрам на потилиці скажи, що просто травма. Про мене не згадуй зовсім. Зрозумів?

– Так точно.

– Тепер іди працюй.

Я пішов далі чистити сніг. Чистив до самого вечора. Потім приїхав Бенедіктов із пані Олександрою. Лавессі запросив їх за стіл, їжу подавали слуги. Випивали, їли, сміялися, мені наказано було стояти за дверима з десятком слуг. Десь за годину Лавессі наказав зайти і мені. Я зайшов.

– Іване Карповичу! – скрикнув Бенедіктов.

– Ваня! – схопилася за серце пані Олександра.

– Узяти їх, – тихо сказав Лавессі, і слуги, я теж, кинулися на лікаря та його дружину, легко скрутили їх. – Що ж, колего, вітаю вас у новому світі майбутнього, – усміхнувся професор і погладив Бенедіктова по щоці. Той щось замугикав, не міг говорити через кляп у роті. – Спокійно, спокійно. Зараз я прооперую вас і вашу чарівну дружину. – Лавессі підійшов до Олександри і хтиво помацав її. – Я люблю рудих красунь, дуже люблю. Вона стане моєю наложницею. А ви, Андрію Іларіоновичу, – моєю правою рукою. У вас буде багато операцій щодня. Мені потрібно більше слуг. Чорт! – Лавессі подивився на свої руки, вони тремтіли. – Я занадто багато випив, доведеться відкласти операцію на завтра. У підвал їх!

Ми потягли подружжя Бенедіктових у підвал. Потім Лавессі викликав мене до себе.

– Ваню, треба вбити кількох людей у Петрограді. Вони родичі моїх слуг. Розшукували їх, тепер знайшли і піднімають шум, що з їхніми рідними щось трапилося. Бо ж слуги підкоряються тільки мені, а про все інше забувають. Ось їхні фотографії та короткі відомості про них. Треба їх прибрати, але зробити це по-різному: когось пристрелити, когось зарізати, хтось нехай потрапить під трамвай чи потяг або впаде з мосту на лід. Зробити треба так, щоб усі думали на пограбування, самогубство або на нещасний випадок. Зрозумів?

– Так точно.

– Завтра вранці візьмеш авто, ще трьох слуг і поїдеш.

– Слухаюсь.

– Зробиш справу, а потім будемо легалізувати тебе.

– Так точно.

– Зараз іди відпочинь. Скоро відбій.

Про відбій сповіщав дзвінок після якого всі слуги бігли до підвалу і там миттєво засинали. Мабуть, через спеціальні радіохвилі. Бо ось уже весь підвал, кілька сотень слуг, дружно сопів у темряві. Я лежав і чекав. Ненавидів свою потилицю. Кожної вільної хвилини я ненавидів свою потилицю. Коли переконався, що всі міцно сплять, обережно підвівся, підійшов до дверей. Вони були зачинені. Нагорі залишився десяток чергових, які охороняли маєток професора вночі. Я дістав шпильку, яку забрав у пані Олександри, коли хапав її. Потицяв у двері і відчинив замок. Тихенько вийшов. Ось зала для обідів, а ось кілька зал, у яких безперервно крутяться прооперовані. Лабораторія, кімната для хірургічних операцій. Підвали були дуже великі, займали, мабуть, усю ділянку, що належала професору. Я знайшов залу, куди кинули полонених. Розв’язав рот Бенедіктову, але зразу затулив його рукою, щоб він не закричав.

– Тихо! – прошепотів йому. – Це я, Іван Карпович. Нічого не запитуйте, у нас немає часу. Робіть те, що я скажу.

Лікар кивнув. Я прибрав руку.

– Де Олександра? – спитав лікар.

– Нехай поки побуде тут.

– Що?!

– Тихо! Зараз ви зробите мені операцію, – наказав я.

– Операцію?

– Так, ходімо.

Я відвів лікаря в операційну. Ліг долілиць, показав на потилицю.

– Розріжте по шраму і видаліть слиз, який там є.

– Потрібен наркоз!

– Ні, ріжте так, – сказав я і запхав у рот рушник.

– Іване Карповичу, це небезпечно! – засумнівався Бенедіктов. Довелося виплюнути рушник.

– Робіть те, що я сказав! Інакше ми всі загинемо! Ріжте!

Я заплющив очі і стиснув зубами рушник. Бенедіктов почав операцію. Було страшенно боляче, я кілька разів непритомнів, а потім думав, що більше у мене не буде слизу, і радів.

– Іване Карповичу, як ви? – спитав згодом Бенедіктов.

Я замугикав у рушник, бо не мав сили виплюнути його. Лікар почав витягати рушник, та виявилося, що я уп’явся у нього зубами так, що прокусив. Ледь видерли рушник з мого рота.